Вирішили — зробили. Та все так гарно, яскраво. А наступного ранку прокинулися — що таке? Хто це лиха накоїв? Розмалював дашки сірими хмаринками?!
Це вночі довгий, як журавель колодязний, Злий Чоловік людям нашкодив та й пішов собі спати.
Городяни перефарбували дашки на шпаківнях, вони хмар не любили. І це був перший день, коли ніхто в місті не усміхнувся.
Наступного дня сталося іще гірше.
Люди, що зібралися до ради наймудріших, не могли дочекатися кращого радника. Бо той спав аж до полудня і дивився уві сні чудесні казки про наймудріших радників. А все через те, ЩО Злий Чоловік непомітно зіпсував йому годинника — стрілки на ньому пересувалися надзвичайно повільно!
А третього дня забула про усмішку навіть людина, що ніколи не сумувала,— молодий сажотрус. Йому Злий Чоловік кинув у юшку пригорщу солі...
Сум оселився в місті. Ніхто навіть чарівних казок і дивовижних пригод не читав. А зажурене сонечко сховалося за хмари.
І тоді до Злого Чоловіка прийшов Веселий Чародій. Напередодні Лікар приніс Чародієві подарунок від східного купця — лимони,— і вранці він уже видужав.
— Куди ж твоє чародійство поділося? — сказав єхидно Злий Чоловік.— От я й переміг тебе!
— Адзуськи!— відповів Веселий Чародій.— Ще не все. Ти моїх півсили знаєш.
І вийшов на вулицю.
А городяни саме були на головній площі. Вони стали в коло і сумно-пресумно співали жалібну пісеньку про бабусю, в якої злі вовки з'їли сіренького козлика. А сльози капали на землю — вже навіть струмок шукав собі шляху між камінцями.
Веселий Чародій послухав тієї сумної пісеньки і сказав:
— Може, ми якоїсь веснянки заспіваємо? Весна бо!
— Та, може, й заспіваємо!— зітхнув один.
— А може, й не заспіваємо!..— зітхнув другий.
Тоді Веселий Чародій заспівав веснянку сам. Всі в колі мовчали...
І раптом з даху несміливо обізвався чорний,
як негр, молодий сажотрус. Далі підхопив хлопчисько, якому хотілося стрибати, а не плакати.
І тут хтось у колі усміхнувся. А коли усміхається один — стає веселіше іншому. Ось чому веснянку стали співати ще двоє. А за ними — все коло. Та притупували, та в долоні приляскували, та на дуду награвали...
Навіть сонце здивувалося — визирнуло з-за хмари: невже в найсумнішому місті люди знов повеселішали ?
А Веселий Чародій підійшов до будинку, де оселився Злий Чоловік, і крикнув:
— Гей, злюко-закарлюко! Ти, мабуть, не знав, що там, де пісня, там і сміх буде! Ану, виходь, ми й тебе навчимо!
Але з будинку ніхто не відгукнувся. Злий Чоловік утік...
ДИВОВИЖНА ЛЯЛЬКА
Чого тільки не буває на світі. Ось послухай... В одній країні було місто, яке не мало назви. Тебе цікавить, як туди надсилали листи? Так і писали на конверті: «У місто без назви».
Далеко линула слава про громадян безіменного міста, вправних майстрів.
З усього світу з'їжджалися люди, щоб подивитись та помилуватися на те, що вони робили.
Ось які це були майстри!
Одне було зле — кожен майстер працював сам-один.
Тільки два майстри — Лар і Крос — були дружні, хоч вони й працювали кожен у своїй майстерні.
Розумний і веселий Лар придумував найхитріші механізми. Ніхто не міг розгадати їх — такі вони були мудрі! І Крос теж був знаменитий — ніхто краще за нього не міг зробити того, що придумував Лар.
Щороку на осінній ярмарок громадяни зносили свої вироби — годинники дивовижної форми і краси, секретні замки, музичні інструменти і багато інших цікавих речей, і тоді рада найстаріших майстрів виносила свій присуд — чия краща!
Якось на початку літа оповісник піднявся на поміст, голосно, щоб усім було чути, проказав:
— Славна рада найстаріших майстрів вирішила: час уже придумати назву нашому місту. Хто створить диво-ляльку, яка вмітиме говорити, ім'ям того й буде названо наше місто. Восени на цій площі майстри повинні показати народові свої творіння.
Слухали оповісника і Лар з Кросом.
Лар замислився. Довго він міркував, як йому зробити незвичайну ляльку... Одного тільки він не помітив — зловтішної посмішки на обличчі Кроса.
А Крос радів: «Нарешті прийшла моя хвилина!»
Він давно вже заздрив Лару. Йому хотілося, щоб слава належала тільки йому, а доводилося ділити її на двох. Тепер була чудова нагода прославитися одному: не могла ж рада найстаріших майстрів назвати місто ім'ям двох людей одразу.
Крос не мав сумніву, що переможе саме він. Його ім'я — ім'я творця ляльки, яка говоритиме,— вічно житиме в назві міста!
І наступного дня він послав свого підмайстра сказати Ларові, що відмовляється працювати Разом. Лар дуже схвилювався, відразу ж побіг До Кроса, щоб той пояснив йому свій дивний вчинок. Але Крос не пустив його навіть на поріг.
Майстри розпочали роботу, кожен сам по собі. Крос замкнувся в майстерні за сімома замками, щоб ніхто не бачив, як він працює. Думав день, думав два, три, п'ять днів, десять, цілих тридцять днів і три рази по тридцять. Та надумати нічого не зміг.
Лялька, яку, нарешті, зробив він з підмайстрами, вміла тільки розплющувати очі і голосно пищати: «Мамо!» Але більше не могла вимовити й слова.
Лару теж було нелегко. Коли він майстрував разом з Кросом, робота в них завжди кипіла. А тепер...
Лар давно вже придумав хитромудру будову незвичайної ляльки, але зробити все треба було так тонко, що обійтися без Кроса він не міг!
Лар обточував, випилював, підганяв одну до одної різні частинки, а справа майже не посувалася вперед.
Строк, вказаний оповісником ради найстаріших майстрів, наближався.
І ось одного разу, коли Лар сидів вкрай засмучений, з двору долинули молоді дзвінкі голоси. Широко розчинилися двері. Лар глянув на несподіваних гостей і з радісним криком кинувся їм назустріч. Це були його сини, яких він не бачив цілих три роки! Вони вчилися в іншому місті.
Подивилися сини на батькову роботу. І старший сказав: