Тепер робота закипіла! Лар одразу побачив: його сини не марнували часу далеко від домівки. Вони швидко і вміло робили те, що прохав батько.
І, нарешті, лялька була готова!
Майстри дуже стомилися. їм захотілося відпочити, повеселитися. Вони замкнули двері і пішли на виставу мандрівних акробатів.
Повернулися пізно вночі. В майстерні всі речі були на своїх місцях, крім однієї...
Чудесна лялька зникла!
Сини обшукали кімнати, горище. Лар уважно оглянув віконні рами — може, ляльку вкрали через вікно? Але злодій не залишив жодного сліду.
Відчай охопив усіх. Скільки часу загинуло марно! І хіба можна за ніч відтворити те, що робилося цілісіньке літо?
Засмучений поплентався Лар із своїми синами вранці на площу. Там уже зібралося багато людей. Вони нетерпляче чекали: хто переможе?
Ще заздалегідь кожний майстер написав про свою ляльку раді найстаріших майстрів міста. І тепер оповісник у присутності суворих суддів викликав майстрів на поміст. Звідти вони показували народові створені ними ляльки.
Всі ляльки були дуже гарні у своїх коротеньких яскравих платтячках, кольорових туфельках і панчішках. Але говорили вони погано. Деякі знали тільки слово «мама». Інші вимовляли ще «тато«, а одна лялька навіть сказала «молоко«. Та розмовляти ляльки зовсім не вміли! Це були справжнісінькі папуги. Чого їх навчили, те вони й повторювали, та й то два-три слова!
— Люди міста, дивіться і слухайте! — на всю площу проголосив оповісник.— Зараз покаже народові свою ляльку майстер Лар!
Люди загомоніли, захвилювалися, почали протискатися ближче до помосту — вони любили знаменитого майстра і його чудові творіння.
Та Лар на поміст чомусь виходив повільно-повільно, низько похиливши голову. І в руках у нього нічого не було...
— Дорогі мої друзі,— сказав він сумно.— Я придумав незвичайну ляльку. Але в мене її нема...
Він мовчки зійшов з помосту, і принишклі, здивовані люди так само мовчки розступилися перед ним.
— Слухайте всі і дивіться!— знову пролунав над площею гучний голос оповісника.— Майстер Крос хоче показати свою ляльку!
Крос легко збіг на поміст. У руках у нього була напрочуд гарна лялька! Вона розплющила блакитні очі й сказала:
— Добрий день! Нарешті я зможу оповісти вам про моє народження!
Ой, що тут зчинилося! До неба полетіли капелюхи:
— Хай живе великий майстер Крос і його чудесна лялька!
— Віднині наше місто називатиметься Кросградом!..
І серед тих вигуків зовсім не чути було, що говорить дивовижна лялька. Коли ж народ трохи вгамувався, лялька, яка вже давно чомусь хмурилась, знову повторила:
— Ось тепер я, нарешті, зможу розповісти вам про моє народження.
І вона голосно, щоб усі почули, сказала:
— Мене придумав майстер Лар, а зробили його сини!
На площі запала незвичайна тиша...
Народ, вражений, мовчав. Хитрун Крос хотів утекти з помосту, та люди його не пустили.
А лялька продовжувала:
— Учора ввечері майстри пішли в цирк. Я залишилася сама... Раптом трохи піднялась одна мостина — і з'явилася чиясь кудлата Голова.
Це був майстер Крос! Він схопив мене і потягнув підземним ходом до себе. Він заприсягнувся зламати мене, коли я що-небудь розкажу, і признався, що копав підземний хід півроку, коли зрозумів, що сам не зможе нічого придумати...
Лялька замовкла.
Тоді люди сказали Кросу, щоб він назавжди залишив їхнє місто.
Потім почали поздоровляти Лара, що зумів зробити таку чудову ляльку.
— Він найкращий майстер!— казали люди.— Віднині його іменем називатиметься наше місто!
— Тихше, тихіше,— гукали інші.— Майстер Лар хоче щось сказати!
— Мені приємні ваші слова,— сказав Лар.— Але я повинен признатися: сам я не зміг би зробити чудесної ляльки. Мені допомагали сини. Працювати треба не поодинці, а завжди спільно, дружно, і я не хочу, щоб місто назвали моїм іменем!..
Увечері на площі був веселий карнавал, та такий, якого ще ніхто не бачив. У нічне небо злетіли грона зелених, червоних, блакитних зі- рок-вогнів. Люди танцювали і веселилися. Скрізь раз у раз лунали радісні вигуки на честь творців ляльки, що вміла говорити, і на честь таки придуманої назви міста!
На кріпосній стіні, над ворітьми, громадяни великими літерами викарбували його назву:
МІСТО ДРУЖНИХ МАЙСТРІВ.
ПАЛИЧКА-РЯТІВНИЦЯ
Був собі на світі ледар. Звичайнісінький ледар_ Мабуть, і тобі траплялося бачити такого. Звали його Миколою.
А сталося це тоді, коли на деревах та кущах із малесеньких буро-жовтих бруньок визирнули зелені язички першого листя. Хлопці ганяли надворі м'яча. А Микола нудьгував: мати зачинила його в квартирі, щоб він як слід вивчив уроки.
«Ото б добре було,— мріяв Микола,— знайти чарівну паличку-рятівницю. Щоб замість мене й домашні завдання робила, й усе інше. З такою паличкою і на край світу піти не страшно!»
І раптом сталося чудо...
— Навіщо ж на край світу? — почув Микола чийсь добрий та тихий голос. Хлопчик озирнувся. Посеред кімнати стояв малесенький дідусь — удвічі нижчий за Миколу. На ньому були червоні шаровари з білими цятками й білий ковпак з червоними зірочками. Довга сива борода зникала десь аж за спиною.
— Навіщо на край світу йти?— повторив дідусь.— Можна мати те, що ти бажаєш, і тут.
— Вибачайте,— пробурмотів Микола розгублено,— хто ви такий?
Дідусь відповів:
— Я — Головний охоронець чарівної палички-рятівниці!