— Сьогодні вночі...— моряк нахилився до хлопчика. Ленні навіть рота відкрив: що далі буде?— Сьогодні вночі я почув, як щось наче шкребеться у холодильнику. Відчинив дверцята і побачив... Діда Мороза! Борода в нього так примерзла до стінки холодильника, що він не зміг її сам відірвати. А в руках у нього була ялинка...
— Ох, і змерз! — сказав Дід.— Тут холодніше, ніж на Північному полюсі!
Він зробив крок і опинився в африканській спеці.
— Я починаю танути! — розхвилювався Дід.— А хто ж віднесе Ленні ялинку?
— Довелося це зробити мені,— усміхнувся моряк.— А Дід Мороз сховався знову в холодильник...
Ленні сяючими очима дивився на ялинку, на людину з доброю усмішкою. І думав, що сьогодні він — найщасливіший у світі і неодмінно покличе на ялинку всіх своїх друзів.
РОБОЧІ ЧЕРЕВИКИ
Вони часто стояли поряд, хоч і належали різним людям,— чепурні Туфлі й грубі незграбні Черевики. їхні хазяї жили в одній квартирі.
Туфлі були дуже гарні й сяяли, як дзеркало, аж Черевики бачили в них своє відображення. Ох, ті Черевики були такі негарні! Широкі, тупоносі, з латками на зморшкуватій шкірі, з грубою нерівною підошвою, вони здавалися собі смішними потворами поряд із своїми прекрасними побратимами.
— Пхи,— щовечора кривилися Туфлі,— невже наш хазяїн не може знайти для нас іншого сусідства!
Але через те, що поблизу нікого не було, крім старих кімнатних Капців, Туфлі, ще трохи побурчавши, заспокоювались.
Вони були дуже поважні, ці гарні, блискучі Іуфлі. Вони гордо задирали догори носи й нікого навкруги не помічали. Зате про себе були надто високої думки і ладні були й вдень,
д Ю. Ярмищ
і вночі вихвалятися. О, ні, вони не втомлювалися! Адже вони або нудились під столом у кафе, або швендяли з такими ж Туфлями по вулицях міста. А повернувшись додому, тільки те й робили, що милувались собою.
— Які ж то ми гарні! Які ми чепурні! Які ніжні! Навіть хазяїн бере нас у руки дуже обережно. Бо він нас любить більше за все на світі. Ще б пак! Без нас він не міг би так легко збігати мармуровими сходами, так гарно танцювати на вечорах. Це ми робимо його таким — це ми, все ми. Всі нами милуються!..
Але кімнатні Капці не слухали хвалькуватого базікання Туфель і тільки зрідка зітхали в своєму кутку. Вони були вже дуже старі.
А черевики слухали те, що говорили Туфлі. Звісно, вони теж чимало могли б розповісти. Та це були робочі Черевики, і вони були дуже скромні. День у день вони вірно служили своєму хазяїнові — вправному будівельникові. В Черевиках він спокійно міг ходити під дощем, не боячись промочити ніг. їх нерівна підошва міцно чіплялася за камінь і дерево, коли хазяїн працював на високих стінах або риштуванні новобудов. Черевики гріли хазяїна в мороз, у хуртовину. А як ловко облягали вони йому ноги! Тільки самі вони про це й не здогадувалися...
І ось що сталося одного разу. Хазяїн і ті, що з ним працювали, скінчили величезний будинок і перейшли на інший край міста. Вони будували нову фабрику, роботи тут не припинялися ні вдень ні вночі.
Хазяїн працював у другій зміні. Та сьогодні...
— Кінчай, хлопці, нас чекають! — сказав чийсь веселий голос, і всі пішли з роботи раніше, ніж звичайно.
Черевики хотіли попрямувати до знайомої
3 30 тролейбусної зупинки. Але хазяїн звернув зовсім в інший бік. І Черевики його послухали — адже вони не могли інакше.
Хазяїн ішов усе далі й далі. Вулиці тут були прямі, рівні. Під підошвами порипував свіжий сніжок.
І раптом Черевики опинилися серед знайомих місць. Так, вони багато разів бували тут! Аж ось і той величезний будинок, якого нещодавно зводив їхній хазяїн. Та що це? Будинок не впізнати! Раніше сірий, він тепер аж сяє, такий білий, у величезних вікнах стільки світла, лине музика...
Черевики зійшли нагору високими мармуровими сходами. Ступили на блискучий паркет, побачили в ньому себе й здивувались. Невже це колишні дощечки, сірі й шорсткі?
На стінах високих кімнат висіли такі гарні картини. А посеред величезного залу стояла вся в різнобарвних вогнях та іграшках ялинка!
І тут Черевики зрозуміли, що вони — в Палаці! У Палаці, що його будував їхній хазяїн.
Разом з іншими Черевиками вони пройшли через зал і піднялися на сцену. Вони дуже боялися, що хтось помітить на них цяточки вапна, які не встиг пообчищати хазяїн.
Але нікого в залі це не бентежило. Всі говорили: «О, який гарний Палац!»— і плескали в долоні, дякуючи тим, хто його будував.
Робочі Черевики почували себе трошки незручно серед такої краси і тихенько порипували...
Туфлі цього вечора нетерпляче дожидали, поки повернуться робочі Черевики.
— Що за часи настали, просто жах! — обурено сказали вони Черевикам, коли ті нарешті стали поряд з ними.— Цілісінький вечір ми простояли біля дверей нового Палацу і все ж не потрапили до залу.
— А ми з моїм хазяїном були в Палаці,— скромно відповіли Черевики.
Туфлі не повірили:
— У Палаці? Ха-ха! Не смішіть! Ви, напевне, щось плутаєте!
Та робочі Черевики вже не чули цього. Вони спали. Треба було добре відпочити. Адже попереду їх чекав новий трудовий день.
ПОДОРОЖ АВТОБУСА
А зараз розповім я вам про малого Авто- бусика, що жив в одному гарному місті. Був той Автобусик зелений, мов весняна травичка. І щохвилі пхинькав, жалівся великому червоному Автобусові.
— Ой, яка дорога погана!.. Ой, зараз я вдарюся колесом об камінь!.. Ой, мені вже боляче! Ой, хочу додому, до нашого гаража. Ой-йой!
Великий червоний Автобус слухав-слухав уважно те пхинькання та якось і сказав:
— Гаразд, Автобусику. Ми обов'язково повернемось до нашого гаража. Але спочатку я тобі розповім про подорож великого Автобуса, мого доброго знайомого.
Разом зі своїми приятелями-автобусами він поїхав до Поштамту... Ти, звичайно, знаєш, що таке Поштамт?
Це такий будинок, куди надходять з інших міст і сіл листи, а з столиці — газети, журнали, цікаві книжки.
Робітники Поштамту швидко завантажили великому Автобусові у кузов мішки і паки з поштою та й наказали:
— Прохаємо тебе, Автобусе. Мчи скоріш до сусіднього міста, бо ця пошта дуже важлива. На неї чекають малята!
Великий Автобус радо засигналив:
Зроз-з-зуміло! — і майнув на бензозаправочну станцію.
Ковтнув там мастила, бензину, запив усе чистою водою — це був його сніданок — і негайно вирушив у путь.
Тільки-но він виїхав за місто, аж раптом... Що за чудасія?