Автобус страшенно занепокоївся: «Куди зникла Дорога? Як же я поїду далі зі своєю важливою поштою?»
А треба вам сказати, що саме тоді була велика спека. І асфальт на Дорозі розповзався на всі боки, мов кваша з діжі. І, щоб остаточно не розповзтися, Дорога помчала до моря купатися!.. А міліціонери голосно сюрчали у свої сюрчки і бігли поруч, щоб завернути її назад. Та де там!..
Однак про все це Автобус дізнався згодом...
А що було зараз робити? Дорога зникла, мовби якийсь Змій Горинич прилетів із тридесятого царства і язиком злизав її!
От і став Автобус, сам собі тривожно сигналячи. Що ж далі діяти? І раптом... він згадав!
Згадав Автобус, що коли їдеш до сусіднього міста, сонечко у фари б'є! Тож треба за сонечком услід їхати! Автобус весело помчав уперед просто полем, бо ж навколо навіть стежки не було.
їхав собі, їхав. А назустріч вже не поле, а корчі, ями, вибалки.
Гульк — ще й широка Річка попереду.
Затурбувався Автобус. Загудів, засигналив:
— Рі-ічко, Рі-ічко, як мені на той берег переїхати? Я везу важливу пошту та ще й малятам, а ти ж глибока!
Задзюркотіла Річка, зашуміла високою хвилею:
— Зачекай-но трохи! Заспокойся. Ось я тобі під колеса каміння насиплю, ти й переїдеш собі!
Подякував Автобус Річці, і хоч як важко було йому по мокрому гострому камінню їхати, одначе витерпів він і на другий берег виїхав. А Річка навздогін шуміла йому:
— Передай малятам, що я запрошую їх до себе купатися!
їде собі великий Автобус далі, та все — без Дороги. Аж попереду Ліс. Густий. Високий. Справжні нетрі, що стояли ще тоді, коли й Автобусів на світі не було. Ні проїхати, ні об'їхати.
Засурмив Автобус серед шелесту зеленого:
— Лі-ісе високий, Лі-ісе темний! Пропусти мене — я до міста поспішаю, пошту дітям везу!
Зашумів Ліс верховіттям:
— Не х-хвилю-юйся! На віти мої дивися уваж-ж-но!
Глянув Автобус... А дерева путь йому вітами показують, щоб він у корчі не заїхав, об могутні стовбури не вдарився.
— І тобі щиро дякую, Лісе!— засигналив Автобус.
— Нема за щ-що!— зашумів Ліс.— Передай малятам, хай вони частіше до мене на прогулянки х-х-одять!
І знову великий Автобус помчав навпростець.
Аж тут чорна Хмара заступила йому сонце. Автобус зупинився. Бо ж їхав він до сусіднього міста так, щоб сонечко било йому у фари. А сонця не стало...
Але Соняхи, що росли поблизу, привітали його золотавими головами:
Добридень, Автобусе! Ми дивимося
завжди у бік сонця. Куди воно повертається, туди й ми.
І рушив Автобус далі. Куди Соняхи дивляться, туди й він правував. А вони кивали йому золотавими голівками:
— Передавай малятам, щоб вони, як ми, сонечко любили!
їхав, їхав Автобус. Уже скоро й місто мало бути...
Аж бачить: Дорога назад мчить! Спішить — чиста, свіжа, вмита. І міліціонери в білих будках разом з нею їдуть — сюрчками пісню виводять, самі собі строкатими паличками диригують.
Стала Дорога на старе місце... Мов нічого й не трапилося!
І помчав Автобус найшвидшою швидкістю туди, куди посилали його люди, та й вчасно привіз найважливішу пошту малятам: дитячі цікаві книжки, журнали і газети. От така дивна історія сталася з одним Автобусом...
Малий Автобусик, зелений, мов весняна травичка, уважно слухав розповідь великого червоного Автобуса, а потім запитав:
— А чи зумію я швидко привезти пошту малятам, коли Дорога знов побіжить купатися?
Усміхнувся великий Автобус:
— Спочатку нумо проїдемось он по тих камінчиках!..
ДЕЛЬФІНЯТКО І ХЛОПЧИК ЮРКО
У Чорному морі народилось дельфінятко. Було воно непосидюче і цікаве. З ранку до ночі запитувало:
— Мамо, мамо, чому море Чорним зветься, а насправді сине?
— Мамо, мамо, чому я плаваю, а білі чайки літають і, коли схочуть, теж плавають на хвилях?
— Мамо, мамо, чому люди по землі бігають, а можуть і в море пірнати, як я?
— Ти стільки запитань ставиш одразу, моє Дельфінятко, що в мене голова обертом іде!...— хвилювалася мама.— Наше море стає чорним у бурю, коли воно сердите. Бійся бурі. Хвиля може боляче вдарити тебе об гостру скелю.
— А чайки, а люди? Розкажи мені про них!
— Чайки, синку, живуть у небі, а потім сідають відпочити на землю або на воду. А люди живуть на землі. У воді вони не можуть довго жити, як і ти на повітрі. Зрозуміло, синку?
— Зрозуміло,— пискнуло Дельфінятко,— але я все одно хочу на землю. Там на березі бігають такі веселі маленькі люди!
— Пливи у море,— заперечила мама.
І Дельфінятко пірнуло на дно.
— Чом ти таке сумне, Дельфінятко? — запитала Стара Черепаха.— Як гарно тут, сонце воду прогріває аж до дна. Шторму нема. Живи і радій!