— Ой, нерозумне Дельфінятко, люди варять черепаховий суп. Вони сіті встановлять і тебе спіймають!
Але Дельфінятко не слухало повчань Старої Черепахи. Якщо не можна на землю, цікаво, що далі — у морі? І воно попливло у відкрите море і пірнуло на найглибше місце.
І раптом йому стало зле.
— Хочу на повітря! — запищало Дельфінятко.
Добре, що нагодився дядько Кальмар. Він обхолив Дельфінятка своїми щупальцями і швидко, мов ракета, вилетів з глибини до сонця.
Дельфінятко ковтнуло свіжого повітря і одразу повеселішало.
Дядько Кальмар розсердився.
— Так глибоко йому ще не можна запливати,— сказав дядько Кальмар Дельфінятковій мамі.
— Морська глибінь не для тебе! — наставляла мати.
— Добре,— згодилося Дельфінятко,— тоді я вчитимусь стрибати над водою.
І справді навчилося це робити дуже спритно: розганялося, відштовхувалося хвостом і злітало, мов птах, над хвилями.
— Я навчуся літати у повітрі! — вирішило Дельфінятко. Але скільки не підстрибувало — все одно падало у морські хвилі.
— Тепер я знаю, що робити! — сказало Дельфінятко само собі.— Якщо я над хвилями довго не можу літати, треба спробувати над землею.
Дельфінятко щосили злетіло у повітря...
— Як гарно тут,— пискнуло воно і... знепритомніло, бо вдарилося об кам'янистий берег.
Опам'яталося Дельфінятко у величезному басейні з морською водою. Над басейном стояв ХЛОПЧРІК. Волосся в нього було русяве, ніс ґудзиком, а примружені голубі очі ласкаво дивились на Дельфінятка.
— Це я — хлопчик Юрко! — І тицьнув себе У груди вказівним пальцем.
Дельфінятко було кмітливе, одразу зрозуміло, що перед ним добра маленька людина. Але слово «Юрко» вимовити не могло. Так, як і будь-яке людське слово. Бо дельфіни між собою розмовляють зовсім іншою мовою — люди не можуть ні почути, ні зрозуміти її.
Тоді Юрко приніс у сачку сріблясту скумбрію. Побачивши свою улюблену їжу, Дельфінятко з радощів стрибнуло над водою.
— Ого! Ти вмієш високо стрибати! Це добре!— сказав Юрко. Він піднявся по залізній драбині над басейном і витягнув з сачка ще одну скумбрію. Дельфінятко миттю вистрибнуло з води і вихопило з рук хлопчика рибу.
З того дня почалося навчання Дельфінятка. Юрків батько досліджував життя і мову дельфінів. Хлопчик сам мріяв стати таким, як батько, тож уважно спостерігав, що той робить. А батько намагався зрозуміти — як дельфіни кличуть один одного на допомогу, як попереджають інших про небезпеку. Це була нелегка справа.
Якось батько сказав:
— Синку, сьогодні ми будемо з'ясовувати, чи бачить наше Дельфінятко у пітьмі. Напустимо у басейн каламутної води і кинемо туди його улюблену скумбрію. Подивимось, що з цього вийде.
X ось вода у басейні стала така каламутна, що побачити в ній будь-що було неможливо.
А потім пірнуло на дно Дельфінятко. В цей час Юрків тато пустив у басейн з іншого боку кілька рибок. І Дельфінятко помчало по свою улюблену їжу.
— Синку, наше Дельфінятко вміє бачити навіть у суцільному мороці,— сказав учений, виймаючи з води порожній сачок.— А тепер зробимо отак...
Він узяв свої ласти для плавання і кинув їх в один бік басейну, а маску — в інший.
За мить Дельфінятко визирнуло з води — в роті у нього був ласт. Потім воно принесло другий і, нарешті, знайшло маску.
Дельфінятко радо всміхалося, і коли б Юрасиків тато розумів його мову, то почув би таке:
— Бачите, люди, я вам допомагаю. І мені від того дуже-дуже радо на серці!
...Якось тато сказав:
— Готуйся з Дельфінятком до свята, синку. Незабаром завітає багато людей.
І от настало це свято! Біля басейну зібрався натовп. Усі з нетерпінням чекали, коли виступатиме Дельфінятко, всі цікавилися, що ж воно вміє.
Дельфінятко охоче показувало людям, яке воно спритне. Юрко виліз на довгу залізну драбину і на виступці поставив сачок із скумбрією. Дельфінятко одразу нагледіло її, і тільки-но Юрко взяв сріблясту рибку до рук, воно, мов жива ракета, випірнуло з води, відштовхнулося сильним хвостом і високо злетіло у повітря.
— Молодець, Дельфінятку! — раділи люди.
Нарешті, воно злетіло над водою востаннє, і
Юрко зліз з драбини.
Але це було ще не все. Дельфінятко підпливло до краєчка басейну. Юрко сміливо стрибнув йому на широку лискучу спину, і Дельфінятко помчало його на собі.
Так завершилося свято на воді. Знову почалась буденна робота. Вчений продовжував свої досліди, а Юрко пішов до школи.
І ніхто не помітив, як з Дельфінятком щось сталося. Мляве та сумне, воно завмерло з одного боку басейну і навіть плавати не хотіло. І коли б хто знав мову дельфінів, то почув би, як воно у безнадії плаче: «Де моє море?.. Де хвилі?.. Тут тісно. Хочу літати на хвилях, а не в повітрі за рибкою, хочу мчати у просторі перед кораблем. Де моє море? Де синя хвиля?»
І Юрків тато, нарешті, сказав:
— Відчиніть підводні двері у басейні. Хай Дельфінятко пливе у море. Інакше від суму воно загине!
Підводні двері одразу відчинилися, басейн з'єднався з морем, і Дельфінятко попливло на волю!..
Яка то радість була для Дельфіняткової мами, коли з'явився її улюблений синочок. А розпитування!.. А розповіді Дельфінятка про людей! Три дні і три ночі слухала їх дружна родина, і вирішили всі як один: люди — друзі дельфінів.
Добре було Дельфіняткові в морі. Білі чайки літали над хвилями, срібні рибки грались у синіх глибинах. А скільки простору — хоч день пливи, а кінця-краю немає. Дельфінятко Гралося із чайками. Ті весь час пірнали у хвилі за рибкою. Тож воно згадало людей і надумало... Вхопило рибку на глибині, випірнуло з моря чайці назустріч і підкинуло рибку вгору:
— їж, чаєчко, не бійся...
Одного разу, коли Дельфінятко годувало чайок, прилетів холодний вітер. Море спохмурніло, потемнішало. Та це не лякало Дельфінятка. Воно раз у раз вистрибувало і дарувало рибку чайкам. І раптом помітило серед чорних холодних хвиль невеличкий корабель. Люди на ньому метушились. Дельфінятко одразу все зрозуміло: вітер ніс кораблик на гострі скелі, де нуртували білі хвилі. Вітер скаженів, а люди нічого не могли вдіяти. Дельфінятко вистрибнуло з води перед корабликом. Раз і ще раз... Та люди не звертали на нього ніякої уваги... Дельфінятко почало робити навколо кораблика коло за колом. І тут долинув схвильований крик:
— Тату, я впізнав його. Це наше Дельфінятко!
Дельфінятко радо глянуло вгору...