— Дельфінятко хоче провести нас поміж
скелями!
Вчений скерував кораблик за Дельфінятком. А воно сміливо пливло туди, де між двома скелями — Дельфінятко добре знало це!— е глибокий прохід.
І от перед корабликом, майже впритул, пролітають гострі боки чорних скель, хвиля провалюється вниз і за мить знов злітає, здається, до неба... Але людям на кораблику вже нічого турбуватися! Скелі позаду, а попереду серед хвиль бухта, де можна перечекати найстрашніший шторм.
Дельфінятко пропустило кораблик повз себе, і вчений з сином гукнули йому крізь бурю:
— Ти порятувало нас, Дельфінятко. Спасибі тобі! Буде час, припливай у гості!
І Дельфінятко на мить задивилось їм услід... На жаль, ця бухта нагадувала йому тихий, нудний басейн. А на морському просторі — набагато краще!
І саме тоді шалена хвиля упіймала Дельфінятка. Вона швиргонула його на гостре каміння. І ніхто цього не помітив...
Дельфінятко ковтнуло солоної води, і вона потягла його на дно. Та Дельфінятко було ще живе!
Напруживши всі сили, воно випірнуло на поверхню, щоб вдихнути трохи повітря. І нова, ще страшніша хвиля знов кинула його на скелю.
А катер був уже далеко, люди дивились вперед, там була зовсім тиха вода, там був порятунок. Вони раділи і раз за разом добрим словом згадували свого рятівника.
Непритомне Дельфінятко вже цього не чуло» Боно повільно опускалося на глибоке скаламучене дно... Воно вже не пам'ятало, що, як і люди, дихає повітрям.
А всі навкруги поховалися, і ніхто з мешканців глибини не міг виштовхнути його вгору, над хвилі, де ширяє солоний вітер.
У морі в нього не було таких вірних друзів, як на землі.
МУЗИЧНА ІСТОРІЯ
Під самісінькою стелею, в кришталевому намисті люстр, тремтячи, завмирали останні звуки музики.
— Це було прекрасно!— казали люди, залишаючи зал. В очах у багатьох блищали сльози.
Невдовзі всі розійшлися. Пішли й музиканти. Інструменти вони дбайливо поклали у футляри й залишили на сцені. Наступного дня мав бути концерт у цьому ж залі.
Погасло світло усюди. Тільки цікавий місяць зазирав у вікно...
І раптом клацнула кришка футляра і висунулася довга мордочка франтуватого Кларнета.
— Ось ми й самі! Тра-ля-ля! — проспівав він і сів на край футляра. Блискучі кнопки на його чорному лакованому костюмі засяяли у місячному промінні, мов самоцвіти.
І відразу ж заклацали кришки інших футлярів — великих, середніх і зовсім маленьких.
— Ох, і довелося ж сьогодні попрацювати,— сказав, відсапуючись, Барабан.— Я із шкури пнувся, зате мене краще за всіх було чути. Ви помітили, як мені аплодували?
— Зовсім ні,— писнула Флейта,— найбільш аплодували мені!
— Ну, знаєте,— обурено пробасив Гелікон, що згорнувся в колесо,— це несправведливо-о-о! Адже найголовнішу партію виконував я!
— Ха-ха-ха! Ви тільки послухайте, що вони кажуть,— застрибав на футлярі Кларнет,— ви тільки послухайте!
— Облиште сваритись, це нерозумно,— кокетливо вигнувши довгу шию, проспівала Перша Скрипка.— Всі прийшли заради мене. Адже в афіші написане тільки моє ім'я!
В суперечку вступили Сурми, Мідні Тарілки, Валторни.
Тільки старий Контрабас тихенько зітхнув. Він прожив на світі не один десяток років і знав, чим закінчуються такі суперечки.
Фагот спробував помирити інструменти:
— І чого ви галасуєте? Хіба річ у тому, хто головніший?
Але на його добродушне бурчання ніхто навіть уваги не звернув. Інструменти лементували, аж поки не похрипли.
І кожен з них потихеньку вирішив, що в наступному концерті покаже себе, доведе, хто в оркестрі найголовніший.
Увечері гарно вбрані, усміхнені люди прийшли в осяяний вогнями зал. Пролунав третій дзвоник. На сцену вийшов артист і назвав твір великого композитора. Люди завмерли, чекаючи...
Диригент дав знак скрипкам. От зараз вони почнуть мелодію, яка вже понад сто років хвилює людські серця.
Але що це?
Замість чарівних звуків скрипок раптом зовсім недоречно заляскали мідні тарілки, відразу збивши з ритму оркестр.
Диригент обурено постукав паличкою об пюпітр. Та це не допомогло.
І що тут сталося!
Скрипки верещали, як поросята. Барабан так гатив себе в бік, що аж шкіра луснула.
Побачивши це, Кларнет зайшовся голосним реготом. І тут на всю силу свого мідного горла заревла товста велика Туба!
Музиканти з острахом дивилися на свої інструменти, що більше не слухались їх!
Кожний інструмент грав своє, намагаючись заглушити інших. Вони не помічали, що люди, охоплені жахом, затикали вуха й вибігали із залу. Останніми втекли музиканти.
Тільки коли зал спорожнів, інструменти отямилися. Вони одразу замовкли і сховалися від сорому у футляри. В тиші лунко прозвучав лагідно-буркотливий голос Фагота:
— Ну, то хто ж головніший, хто головніший? Казав я вам, що важливо зовсім не це!
Та йому ніхто не відповідав. Бо ж відповідати було нічого!
Тільки старий Контрабас гірко зітхнув.
КРИНИЦЯ З ВОДОЮ ХОРОБРОСТІ
Якось пішли собі Петрик і Вова до лісу. Петрик був великий на зріст, а Вова — маленький. Але все одно вони приятелювали, разом в одному класі вчилися, разом після уроків гралися. От і зараз вирішили до лісу піти, що на околиці їхнього міста синіє. Казали старі люди, ніби в тому лісі криниця є: хто з неї води нап'ється, стає мужній і сильний.