Почали Петрик з Вовою збирати ті квіти і не згледілись, як загубили один одного серед лісу. Шукали, гукали — а відгуку не чути. Певне, не все старі люди про той ліс знали,—якщо та криниця в ньому була, то беріг її ліс, не одразу хотів показувати... От собі плентається Петрик — руки поопускав, квіти повикидав, не знає бідний, що й робити.
А назустріч йому Вовк суне.
— Ага, попався,— гарчить,— от я тебе з'їм!
— Ой мамо!— скрикнув Петрик та ну тікати. Біг, біг — вже й ноги не несуть. Дивиться — де той Вовчище? А його вже й немає.
Зморився, на землю сів хлопчик, а звідти щось сичить. Аж підскочив Петрик-великий:
— Ой, то мене змія вкусила! Ой, помру!
А з дерева чорне скрекоче:
— Кар-ри! Кар-ри!
Знов зірвався на рівні ноги Петрик-великий — та сам не згледівся, як на узлісся вискочив. З того узлісся вже й до передмістя рукою подати. Дивиться Петрик і думає:
— Довго це я блукав... Здається, все навколо збільшилось — вищим стало. Справді, чарівний це ліс!
А з Вовою-маленьким от що сталося.
Назбирав він квітів, щоб мамі подарувати, і теж непомітно заблукав. Шукав, гукав Пет- рика — навіть найменшого відгуку не чути.
Що його робити? І де та криниця чарівна, що хоробрості додає?
Аж тут Вовк визирає з-за трухлявого пенька:
— Хлопчику, а я тебе з'їм!
Не довго думав Вова, вхопив дрючка та як замахнеться на Вовка. А той одразу й лапи вгору:
— Здаюсь, більше не лякатиму! Я ж у зоопарку виріс, а під старість до лісу потягло. Це я випробовував — чи хоробрий ти?
Знов шукав Петрика Вова-маленький. Шукає, та не знаходить. Вже й зморився. Тож присів на травицю, а звідти щось вкололо хлопчика та Ще й сичить, форкає:
— Дивись, куди сідаєш!
— Ой, це ти, їжачку! Вибачай, недобачив я! — каже Вова.
Тільки-но хлопчик звівся на ноги, а з дерева на нього:
— Кар-ри! Кар-ри!
Підвів голову Вова:
— Чого тобі, Вороне?
— Та це я так вітаюся з тобою: «Добридень вам!» А як тебе звати, хлопчику?
— Звуть мене всі Вовою-маленьким.
— Ой, як можуть люди помилятися: насправді ти — великий!
— Не кепкуй, Вороне, який я на зріст — добре знаю! — відповідає йому Вова.
— Знав, знав, хлопчику, та забув ти, що у нас ліс чарівний! Отам на узліссі подивися на свого друга — він тебе давно шукає.
Глянув Вова на Петрика, а той зовсім малий.
Не пізнає й Петрик свого приятеля.
Вова став ніби велетень для нього. Не втримався, заплакав Петррік з такого горя. А Вова-ве- ликий поклав руку йому на плече та й каже:
— Не сумуй, Петрику. Ще й ти виростеш — більшим од мене станеш. Адже чарівної криниці з водою хоробрості ні ти, ні я ще не знайшли. А шукатимемо її вдвох!
ПТАШКИ ВЕСЕЛОГО СІДОРЕ
Чарівникові мого дитинства — Олександрові Копиленку
Ця казкова історія сталася у найкрасивішому місті над сивим Дніпром.
А почнемо ми її на його найдзвінкішій вулиці, де всі кудись дуже поспішають і де у найвелелюднішому місці чергує міліціонер
Той міліціонер так вправно вимахував своєю смугастою чорно-білою паличкою, що всі діти заздрили йому і хотіли теж стати міліціонерами.
Помах! — і зелені та блакитні «Волги», «Москвичи», «Запорожці» зривалися з місця й мчалися далі у своїх невідкладних справах.
Помах! — і вже громадяни міста, великі й малі, переходять вулицю.
Але була одна людина, яка наважувалась переходити вулицю навіть тоді, коли вгорі палало, застерігаючи всіх, червоне око світлофора. Коли вона з'являлася посеред найдзвінкішої вулиці, міліціонер миттю зупиняв усі машини.
А люди дивувалися й казали:
— То, мабуть, знаменитий спортсмен. Он гляньте, як він руками розмахує!
— Ні, ви помиляєтесь, то йде вчений — бачите, як він глибоко замислився!
— Даруйте, але ви теж помиляєтесь, то поет або ж співак. Дивіться, на плечі у нього пташка сидить!
Так хто ж та людина, яку міліціонер так поважав?
Це був столяр Сидір. Сидір Іванович.
А тепер, коли ви знаєте його ім'я, скажу вам, що так його ніхто не називав.
Його любили діти, бо столяр майстрував каруселі. А коли він працював, то наспівував: