ЯК СОЛОВЕЙКО ВСКОЧИВ У БІДУ
У Соловейка з Солов'їхою народилось напрочуд здібне пташеня!
Така звістка рознеслася по всьому лісу.
— Це пташеня співає не тільки по-солов'їно- му, а й по-дроздиному, і як вівчарик може, а захоче, то й як зяблик утне!
Всі сусіди, близькі й далекі, зліталися послухати спів талановитого Солов'яти.
Дрізд схвально кивав:
— Йому треба було народитися Дроздом!
— Ах, як чудово! — захоплювалась Очеретянка.— Це Солов'ятко співає ну чисто як наші уславлені співаки.
— Та що ви! — не погоджувалася Мухоловка-пістрявка.— Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик — той тільки як вівчарик, Іволга — тільки як іволга виспівує, а це Солов'ятко може співати, як усі вони!
Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.
— Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? — питали птахи в Солов'я і Солов'їхи.
— Важко сказати, важко сказати! — гордовито відповідали батьки.— Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Синочку його співи вже давно набридли...
І ось малята-дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні вівчарики — у чудових співаків-вівчариків, інші, звичайні, солов'ята — у Солов'я Дзвінкоголосого.
А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво. Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Якось посиділо на уроці у Вівчарика.
Слава про Солов'ятко, яке майстерно вдає інших птахів, рознеслася по лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь захоплено приймали.
Непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній, прощальний, концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.
Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж полонити своїх слухачів, і воно залилося швидкою треллю славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда вівсянка, засвистіло дзвінко й сумно, як вівчарик.
Солов'яті здавалося — ніколи ще не співало воно так гарно, зовсім як інші птахи. І, запишавшись, урочисто розкланялося.
1Р
Проте слухачі мовчали... І раптом пронизливо засвистів Зяблик:
— Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але такий дорослий Соловей повинен співати по-своєму!
Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. Літаючи з лісу в ліс, воно й не помітило, як виросло!
Звідусіль линув незадоволений свист, лящання, тенькання.
Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:
— Ти покажи нам своє, солов'їне, мистецтво!
Солов'ятко спробувало раз, вдруге, утретє і...
не змогло!
Тоді воно від сорому зірвалося з гілки і, не оглядаючись, гайнуло у рідний ліс. Ніколи не бувало з ним такої ганьби!
Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його виросли і кожний по- своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.
Тоді співак полетів до відомого Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той виручив його з біди.
Славетний митець прослухав Солов'ятко і похитав головою:
— Допомогти, на жаль, не можу. Надто пізно. Ти вже втратив свій власний голос!
ЦІКАВИЙ ПРОМІНЕЦЬ
Цікавий промінець, що тільки-но прилетів од сонечка, зазирнув у мале віконце. За віконцем було темно і, здається, порожньо.
І раптом — фр-р!
Щось стрибнуло, блимнувши двома зеленими вогниками, і щось — крак! — упало й розбилося...
— Хто тут? — спитав тонким голосом Промінець, вдивляючись у темний куток.
— Фр-р! Це я—Кіт!
Зелені вогники визирнули з пітьми. Виявилося, це очі.
— А ти хто?
— Я — Промінець! Що ти робиш тут, Коте?
— Стережу комору од хитрого Мишеняти. В коморі ж є кільце смачної ковбаси!
— Який ти дбайливий! — з повагою сказав Промінець.— А чом ти увесь чорний, а писок у білому?
Кіт облизнувся і хитро примружив зелене око:
— Це я перевіряв, чи добру сметану купила господиня... А тобі яке діло? — схопився Кіт і вигнув трубою пухнастого хвоста.— До комори чужим не можна заходити!
— Вибач,— зніяковів Промінець і шугнув у віконце. Перелетів через двір і за мить опинився на Дереві.
Гей, як добре було гратися зеленим листячком, стрибати з гілки на гілку! Кожен листок хотів, щоб і його помітив Промінець.
— Який теплий Промінчик! — раділо Дерево.— Щойно тільки дощик накрапав, а вже й сонечко визирнуло. Нічого в світі кращого немає, як дощик і сонечко. Я знову зеленію і росту!
«Що воно таке — дощик? — подумав Промінець.— Це було, мабуть, до мого народження. Через те я й не знаю, що таке дощик!» І майнув з Дерева на купу землі й гілочок.