Він вискочив на поріг, роздивляючись, куди полетіла пташка.
А Коноплянка вже була далеко. Все вище, вище підіймалася вона в небо. І, мабуть, звідти вже видно було гори, моря. Бо радісна її пісня невтомно дзвеніла й дзвеніла у височині.
Гірко вражений, Бумбом, крекчучи, поплентався до своєї господи.
А веселий Сідоре в цей час уже прямував найдзвінкішою вулицею до своїх друзів...
КОРАБЕЛЬ МОЛОДИХ МАЙСТРІВ
За сивої давнини жили-були троє хлопців. Жили вони, не знали, що на білому світі діється, вважали, що за їхнім селом земля кінчається.
Та почули хлопці від подорожнього диво дивне: опріч їхнього, є на світі інші села, та й міст чимало. А людей у тих містах — як житніх зерен на доброму полі. І ще сказав: живуть там майстри-склодуви, зброярі, кожум'яки, будівники.
— А у нас,— додав подорожній,— навіть корабели є, великі човни ладнають, бо стоїть наше місто біля синього моря.
Перезирнулись хлопці Здивувались. От перший і каже:
— Чи не податися нам до того міста долі шукати? Може, й ми майстрами станемо.
Другий, почувши таке, гопака утнув. Так йому це до серця припало.
А третій помовчав, розмірковуючи: чи не груш на вербі шукати доведеться? Однак теж згодився.
Розпрощалися хлопці з батьками і пішли лісовими стежками битих шляхів шукати. Чимало тих шляхів сходили, постолів зносили, доки не війнув їм в обличчя теплий вітер, в небі змахнула крилом біла чайка. Відкрилася з урвища морська блакить, а внизу, на березі,— велике місто.
Хлопці в нього, як у казку, входили. На будинках над дверима там висіли дивовижні речі — величезні чавунні ключі, чоботи, ніби на велетня шиті.
Під ключами працювали слюсарі, хитрі замки майстрували, а під чоботами — вправні шевці.
В будинку, прикрашеному тарелями і глечиками, гончарі трудились. А над величезними майстернями біля моря на високій щоглі плив під вітрилами білий кораблик...
Цілісінький день ходили хлопці містом, обдивлялися, дивувалися. Обирали собі діло до душі.
А вранці перший з них постукав у двері, над якими висіли барвисті тарелі й глечики.
Другий юнак, ще як до міста увійшов, очей одвести не міг від кумедних мальованих чоловічків на майстерні, де художники працювали.
Третій одразу запам'ятав вулицю, що до корабелів вела.
Майстри зустріли юнаків радо — молоді руки були потрібні.
Гончара, в якого став учитися перший хлопець, городяни добре знали. Посуд, що виробляв він, був красивий, міцний. Тарелі, горнятка, чашки не билися, хоч кидай щосили об підлогу. Майстер показав новому учню, як працювати на гончарному крузі. Розум той мав. Вправність теж. Швидко навчився горнята та миски ліпити, ще й старанно розмальовував їх квітами.
Другий вчився теж у доброго майстра художника. Учень припав йому до серця, бо ніколи не сумував, над кожним малюнком наполегливо працював.
А третій приятель із світання до смеркання цюкав сокирою разом з корабелами.
Коли навчаєшся охоче, навіть місяці минають швидко, мов години.
Непомітно минув рік. Наближався осінній ярмарок. Молоді учні гончаря і художника вирішили разом із справжніми майстрами показати людям свою роботу. Чим вони від інших гірші? Вчителі їхні хитали головами:
— Може, почекаєте? Ви ще й дещицю таємниць свого майбутнього ремесла не опанували.
Але учні не послухалися. Віднесли на ярмарок свої глечики і малюнки, а потім до третього приятеля пішли. Запитують:
— А ти на ярмарку покажеш людям свою роботу?
— Не можу,— відповідає той,— нам ще не час своєю роботою вихвалятися.
— Час, саме час! — відмахуються хлопці.— Так і постарієш, а про тебе ніхто й не знатиме.
Почався ярмарок. Чого там тільки не було! Тканини дивовижні яскравих кольорів, непереможні мечі, чудові картини, навіть сап'янці- скороходи.
Дійшла черга і до наших друзів. Взяла одна жінка найкрасивіший глек, який виліпив учень гончаря, та як швиргоне його на брук. Глек розсипався на купу скалок. Розсердилася жінка:
— Навіщо ти, невмійку, людей дуриш? У нашому місті вже давно небиткі глеки виробляють. Недоук ти, ось хто!
А учень художника в іншому ряду веселинками, примовками людей до своїх малюнків скликає. Дивляться люди, плечима знизують:
— Даремно, друже, похваляєшся: адже це не твої малюнки!
— Як не мої? — образився учень.— Сам малював!
А глядачі у відповідь загадково всміхаються.
Ярмарок ярмарком, а народ до моря подався. -
Вже давно хмурилося море, давно тривожилися люди. Два кораблі, які пішли в плавання, не поверталися. Чи не буря шалена потопила кораблі?.. Скільки сліз проллється, скільки дітей залишаться сиротами.
Сонце повертало на ніч, а люди все стояли мовчазні, чекали. Раптом зблиснуть на обрії серед темних хвиль довгождані білі вітрила?
Нарешті хлопчисько, який видерся на найвищу щоглу, скрикнув радісно:
— Бачу! Бачу корабель!
— Один, лише один корабель? — хвилювались люди.
Хлопчисько підніс дашком долоню над очима і знову гукнув:
— Два кораблі! Другий іде за першим на канаті, без вітрил і щогли!
Коли обидва кораблі пристали до берега і почулись радісні вигуки, бо ж ніхто не загинув під час страшного шторму на зворотному шляху, люди почали запитувати:
— Хто з майстрів ставив щоглу і вітрила на кораблі, що бур-штормів не боїться?
Корабели показали на свого учня.