Наступного вечора кращі майстри йшли по місту урочистою процесією, і народ вітав їх радо. Поруч з ними крокував молодий корабел, бо він зробив свою справу досконаліше, краще від інших.
А навпроти, біля старовинного будинку, якого склали вправні майстри багато сторіч тому, стояли його друзі. Засмучені, невеселі.
Коли вулиця спорожніла, мовчки пішли вони світ за очі.
— Чому все так погано вийшло? — зітхнув молодий художник.
— Ми ж так старалися! — зітхнув учень гончаря.
Непомітно підійшли до них майстри.
— А яка глина в тебе була?.. Не знаєш! Звідки її брали?.. Не бачив! З якими домішками її місять? Як обпалюють? Теж не знаєш! Тому Що інші учні це робили. Отже, руки твої працювали, а вуха й очі спали! — пояснив гончар.
— Але я, напевне, всі таємниці малюнка вже знаю! — з образою сказав учень художника.— Всі книжки перечитав, всі картини, які у місті є, побачив. Сам удень і вночі малював...
— Не малював, а перемальовував! — гірко зауважив художник.— Нічого свого у тих малюнках немає. Мов дві краплі води, на малюнки інших майстрів вони схожі!
Похилили юнаки голови свої... А вранці прийшли у майстерні, кожен прохає:
— Прийміть знову, навчіть майстерності.
Далі вчився і молодий корабел.
Спливали роки. Сивіли вчителі. Зростали
молоді майстри. Руки їхні працювали вправно, очі дивилися зірко. Нарешті настав день, коли кращі майстри дали їм місце в своєму першому — найпочеснішому ряду. Тому що молодий гончар виготовив посуд, який був не лише навдивовижу гарний і його не міг розбити жоден силач, але головне — їжа, зварена в цьому посуді, була дуже смачна.
Молодий художник намалював картину, раз побачивши яку, люди вже ніколи її не забували. І кожен знаходив у ній щось своє, заповітне. Бо була ця картина про прекрасну мрію...
А третій майстер вигадав незвичайний корабель. Замість чудових білих вітрил, він поставив двигун. Відтепер корабель міг плавати морями й океанами цілий рік, і йому не були страшні будь-які шторми...
ПРО ДОБРОГО ЧАРІВНИКА
В одній країні жив Чарівник. Був він добрий і ніколи не сумував. І вирощував він дерева. Були ті дерева не прості. На них росли його чарівні вигадки.
А високо в горах, у великій печері, жив Змій. То був хитрий Змій. Він ніколи не їв дурнів і простаків.
— Ой, який розумний цей Змій! — говорили дурні, які завжди залишались живі після зустрічі з ним.— Який красень. Він так слідкує за своїми кігтями і зубами. Вони завжди у нього гострі. А як посміхається, коли виповзає на прогулянку. Всім нам дружньо руки тиснув! Просто чудо! Не Змій, а милий горобчик!
Але ніхто не знав, навіть не здогадувався, що Змій страшенно заздрив доброму Чарівникові і теж мріяв придумати щось незвичайне, оригінальне.
Якось Чарівник посадив дерево, на якому незабаром почали рости різні смачні наїдки. Там росли окороки, ковбаси, копчена риба, білі паляниці, тістечка, млинці з варенням і сметаною, навіть свіже молоко у пакетах, масло і сир. А на кожному сучечку висіли виделки, ложки, тарілки для дорослих і дітей. Були там і чашечки для малюків, розмальовані м'ячиками, корівками і жовтими сонечками.
Коли Змій дізнався про таке добро, він од заздрощів навіть апетит втратив. Заповз у най- темніший куток своєї печери, довго ні перед ким не з'являвся, ніяким дурням рук не тиснув і теж придумав незвичайне: відростив собі другу голову з величезною пащею.
— Ха-ха-ха! — радів Змій.— Хай окорок на чарівному дереві ще товстішим стане, а ковбаса — довшою. Зажду трохи, а далі все добро одразу заберу в того добрячка-Чарівника і схрумаю!
А Чарівник виростив цілий гай дерев, з гілок яких накрапав дощ. У спеку — прохолодний, а взимку — теплий. Оце була розвага дітям,— купайся досхочу, поки мати додому не покличе.
Тоді Змій відростив собі ще одну голову: вона вивергала полум'я.
— Відтепер отак,— заревів Змій,— якщо почую, хтось скаже, навіть дурень, що Чарівник краще від мене вміє придумувати,— спалю його на голубому вогні!
Але Чарівник нічого цього не знав. Він виростив високе дерево з довгими вітами, на яких незабаром набубнявіли бруньки, а далі розпукнулись дивовижно чутливі листочки. Вони чули геть усе, що відбувається навіть далеко-далеко від дерева. І коли люди приходили до того дерева, листя їм про все шелестіло, правдиво переказуючи і про врожаї в чужедальній стороні, і про те, хто з ким у мирі живе, а хто посварився, і яка погода передбачається на наступному тижні. Змій навіть заскавулів од заздрощів, мов сто вовків, почувши про таке чудо. І викохав собі ще одну голову — з отруйним язиком.
Всі три нові голови Змія були одна від одної зліші.
— У-у-у,— виводила перша голова,— я зла-а-а!
— А я іще злі-іша-а! — змагалася друга.
— А я з-поміж вас найзлюща!..— сердилась третя.
Найстарша голова сміялася з Чарівника:
— Ха-ха-ха! Ти працюй, Чарівничку, вигадуй, вирощуй усього побільше, твоє добро все одно моїм стане. Хоч ти й добрий і чудес понавигадував, але голова в тебе одна. Допоможу тобі загубити її — друга не виросте. Он нас скільки: захочемо — іще злішу головоньку викохаємо.
І одного разу Змій виповз із печери — передні лапи трубками склав, до очей, мов бінокль, приставив, бачить — насправді багато вже добра має Чарівник.
— Годі! — заревів Змій.— Зараз голову знесу цьому благодійникові. Вже час багатствами його заволодіти!
Зникла з найстаршої голови Змія добра усмішка, про яку стільки гарного розповідали дурники і простаки. Стала вона лютою, зажерливою, як і всі інші.
— Вперед! — сказав сам собі Змій.— Прогулянка перед обідом — запорука гарного апетиту.
Але люди побачили, як Змій повз у долину, і зрозуміли, чому він свою печеру залишив.
— Не дозволимо кривдити нашого Чарівника! — вирішили люди.— Він трудився, чудові дерева вирощував, а Змій лише заздрив йому. Геть Змія, врятуємо чарівні вигадки!
А Змій в цей час спокійно повз' та й повз уперед. І першим на шляху зустрівся йому гай з чудесним дощем.
Змій купатися не любив, тільки про людське око кігті язиком облизував. Навіщо йому дощик потрібен був? Він і дмухнув на нього своїм вогнем. Тільки не помітив Змій, що люди іще раніше неподалік від того гаю загату зробили — свої лани у літню спеку водою напували. Відкрили вони загату,— як помчав величезний водяний потік на Змія, миттю погасив змієве полум'я та ще водночас і викупав.
Мокрий мов хлющ Змій ще більше розізлився.
— Почекайте,— заревів він, відфоркуючись,— от я вас зараз усіх потрую. І їжу потрую, і стосунки між вами отрую, наклепами ядучими отрую. Будете ви мене довго згадувати!
Висолопив Змій із пащі свій язик,— отрута У нього так і капле,— та й кинувся на людей. А сміливці не розгубились і спритно Зміїв язик великими рогачками до землі притисли — націдили отрути повну діжку. І до аптеки одразу здали. Що Вже там Зраділи такому подарункові!
Г7 Ю. Ярмиш
Ліків зі Змієвої отрути усіляких наробили од різних хвороб — від ревматизму, радикуліту і навіть від поганого настрою.
А розлючений Змій вдарив хвостом об землю так, що аж земля загула, пащу найбільшу іще ширше роззявив і що мав сили помчав до дерева, на якому росла шинка, ковбаси, млинці з варенням і сметаною і ще багато пресмачних наїдків. А того не помітив Змій, що люди навколо чарівного дерева зовсім нечарівні колючі чагарники посадили.
Побачив їх Змій на своєму шляху і, добре не роздивившись, миттю проковтнув.