— Ой, мій живіт! Болить мій животик!.. Це дерево було з колючками... Лише лікарська травичка моєї бабусі мені допоможе. А вона ж далеко звідси у печері лежить!
І поповз Змій, жалібно виючи, у свої високі гори.
Зрозумів, що отак просто не переможе він Чарівника, якщо люди йому допомагають. Приховав образу Змій. Одну голову — найхитрі- шу — залишив, а інші скинув. У своїй горі ретельно поколупався, печеру прикрасив дорогоцінним камінням, самоцвітами. Справжній музей влаштував.
І, мов прикраси, серед самоцвітів свої колишні голови поставив. Почав дурнів, простаків до себе запрошувати, та й не тільки їх. Руки всім тиснув, навіть кігті трохи підстриг:
— Ось я який — мирний! А от мої колишні голови. Зовсім вони не страшні. Хочете, можете навіть помацати. Бажаєте, на пам'ять купуйте, як сувенір. Не бійтесь, вони вам не нашкодять. А от вам мій хвіст. Крутіть на здоров'я. Я відтепер добрий!
А сам Змій тільки й чекає на ту хвилину, щоб захопити людей зненацька, коли вони зовсім не сподіватимуться,— полонити їх разом із добрим Чарівником і його дивовижними деревами заволодіти. Голови злі народжувати — з вогнем, отруйним язиком і великою пащею — зовсім не розучився підступний Змій.
ЛІСОВА ПРИГОДА
Жило собі в лісі Зайчатко... «Ну то й що? — скажеш ти.— Зайчат багато і в лісі, і в полі».
Але я розповім саме про це Зайчатко...
Ні з ким воно першим не віталося, нікому, навіть старшим, не давало стежки в лісі. А одного разу показало своєму дідусеві шановному Заю Зайовичу язика. Так, так! Коли дідусь попрохав Зайчатко нарвати моркви на городі до сніданку, наше Зайчатко й висунуло свого довгого-предовгого рожевого язика.
Ого, як розсердився дідусь! Він хотів поставити Зайчатко біля пенька (так у лісі ставлять у куток неслухняних своїх діточок Білочки, Зайці й Лисички). Але Зайчатко вигукнуло:
— Я тебе, діду, не боюся, я навіть Ведмедя не боюся!
І втекло...
Біжить собі стежкою та й наспівує:
Я нікого не шаную,
Я нікого не боюсь!
Я нікого не...
Глип — а назустріч сам Михайло Потапович не кваплячись іде.
Зайчатко присіло на задні лапки, а передніми швидко так махає:
— Гей, Ведмедю, зійди-но зі стежки! Хіба не бачиш, це я біжу?
Здивований, Михайло Потапович зупинився:
— Ти часом не захворів?
— Ні, ні! — крикнуло щосили Зайча.— Я здоровий. Я найхоробріший, найсміливіший... Всі повинні давати мені дорогу і вітатися першими.
— Он воно що! — пробасив Михайло Потапович. Він подумав, примружив ліве око, а потім і каже:
— Може, ти справді в усьому най, най, най... Але спочатку я хочу пересвідчитися в цьому сам. Незабаром тут має пробігати найсильніший у нашому лісі Вовк. Повтори йому все, що ти казав мені...
Зайчатко, що далі розмахувало лапками перед носом Михайла Потаповича, раптом принишкло й запитало тихесенько:
— А це дуже-дуже обов'язково?
— Аякже! — з гідністю кивнув Михайло Потапович і додав: — Але скажу тобі по секрету: головне, щоб тебе не боялися, а поважали. Твого дідуся, Зая Зайовича, поважає навіть Вовк, хоч він дуже сильний. Бо твій дідусь найрозумніший заєць у нашому лісі. А тепер, коли ти все знаєш, прощавай, Зайчику!
Ведмідь підвівся і тихесенько пішов собі вперед. І Зайчатко... дало йому дорогу! Тоді Ведмідь знову зупинився і сказав стурбовано:
— Нікуди не йди, Зайчику. Пам'ятай, Вовк може з'явитися щомиті!
— Пробачте, Михайле Потаповичу! — заговорило раптом Зайчатко тоненьким голосочком і скосило очі вбік.— В мене часу немає Вовка чекати. Дідусь наказував на сніданок моркви з городу принести... До побачення, Михайле Потаповичу!
І побігло як вихор додому.
НЕВИДИМКА СОС
Чи чули ви про невидимку, якого звуть СОС?
Ім'я його пишуть ще так: 808 — щоб було зрозуміло людям, які розмовляють іншими мовами в різних кінцях землі.
Невидимка СОС дуже любить кататися на кораблях. На зріст він невеличкий, легкий, тож швидко залазить на щоглу, хапається за радіо- антену і з цікавістю спостерігає, що робиться на кораблі, або ж куняє, доки не трапляється біди.
СОС має вигляд досвідченого моряка, що був у бувальцях. Але ж він невидимка, то й одяг у нього невидимий. А що то за одяг! Капітанський кашкет із великою бляхою-крабом, на плечах — справжня матроська тільняшка, а ще має він штани-кльош, широкі, мов Чорне море.
Але невидимка СОС — не легковажний мандрівник. Робить він велику і важливу справу.
Коли на корабель насувається небезпека, коли от-от має статися лихо, СОС миттю втрачає спокій і на весь світ тривожно сповіщає по радіо:
— Це СОС, СОС, СОС!
— Тривога! СОС попереджає про велику біду! — кричить черговий на кораблі, який першим почув СОСа.— Капітане, потрібна наша допомога!
— Свистати всіх нагору! Курс — норд-норд- ост!— гучно командує капітан, і корабель поспішає крізь бурі й шквали на допомогу своєму побратимові, що стрівся з бідою.
Але одного разу ось що сталося.
СОСу набридло кататися на великому білому пароплаві, на якому подорожували лише багаті пасажири, і він перестрибнув на вантажний, чорно-рудий от вітру і солоних хвиль старий корабель.
Матроси на ньому були працьовиті. Що не
скаже капітан (а він був ще й хазяїном корабля), ЕОНИ швидко відповідали:
— Так, сер!.. Буде зроблено, сер! І бігли скоріш виконувати наказ — переносили на собі важкі мішки, тюки з товарами, ретельно драїли мідяшки, щоб блищали вони незгірш, ніж сонце ясного дня. А капітан стояв на містку і посміхався, показуючи повен рот гострих, як у молодої акули, зубів...
І під знайомі звуки праці на судні невидимка СОС спокійно сидів собі на щоглі, схопившись за радіоантену, щоб од хитавиці не впасти на палубу.
Так тривало до першого шторму. Коли ж на заході сонця океан потемнішав, а з хвиль почала зриватися біла піна, СОС струсив дрімки, пильно роззирнувся. І мовив сам собі: «СОСе, годі куняти — треба бути насторожі!» А вітер віяв усе сильніше, корабель хитало з боку на бік, він ледь не лягав бортом на хвилі. Хмари наскакували одна на одну, і яскраві блискавки панахали небо.