СОС був украй обурений. Ці багатії заради грошей ладні знищити всіх чесних людей і навіть один одного!
Лише невелике рибальське судно «Іван Петров» прийшло на допомогу матросам із старого корабля. І СОС, хоч як був прикро вражений вчинками трьох капітанів, радів, що на світі існує справжня дружба. «Сам помирай, а товариша виручай!» — сказав молодий рибальський капітан.
І СОС спустився з щогли на палубу, щоб ближче познайомитися з цими сміливими людьми.
МІСТ
На прудконогому вороному коні як вітер мчав проти сонця юнак.
Другий на білому коні скакав слідом за сліпучим сонцем. Тільки курява сірою стрічкою висіла над шляхом, тільки квітки, зім'яті шаленим вихором, хилились до землі.
Шлях був один. Ще трохи — вершники стрілись би і, може, навіть не глянувши один на одного, роз'їхались...
Але з одного й другого боку шлях уривався.
Широка річка плюскотіла між високих берегів. Недобудований міст звисав над річкою. Молоді майстри будували його.
Вершник на чорному коні скочив на міст:
— Гей, будівничі! Поспішайте, мені ніколи!
— А що тебе жене? — спитав старший майстер.
— Я шукаю свій змарнований день. Я нічого не робив, і час минув дурно... Вже кілька днів не злізаю з коня!
— Виходить, ти змарнував і ці дні,— зауважили майстри.
Вершник глянув здивовано:
— Мабуть, так...
— Поки що нема тобі дороги,— сказав старший майстер.— Річка бурхлива. Перепливати небезпечно. Допоможи нам. Тут праці ще на кілька днів — гуртом швидше скінчимо. Тоді й доганяй свій змарнований день.
— А навіщо мені з вами зараз ставати до роботи? — здивувався вершник.— Я ж шукаю день, що вже минув. Поки ви закінчите, я відпочину, мій кінь теж сили набереться.
Мовчки одвернулися майстри. Тільки сокири гучніш застукотіли.
До другого берега під'їхав вершник на білому коні:
— Гей, будівничі! Поспішайте, мені ніколи.
— Куди ти квапишся?
— Я мчу наввипередки з сонцем, шукаю майбутній день.
— Навіщо він тобі?
— Я чув, життя буде ще краще, ніж тепер.
— Правда, юначе! — ствердили майстри.— Але іншого шляху в майбутній день, аніж через оцю бурхливу річку, немає. Попрацюй сьогодні, допоможи. Разом добудуємо міст. І ти поїдеш, куди схочеш.
— Ні, це мені не з руки! — заперечив вершник.— Я ж шукаю не сьогоднішній, а майбутній день. Бо він, кажуть, гарний, як казка...
І юнак ліг на траву спочивати.
Нічого не відказали майстри. Тільки ще завзятіше застукотіли сокири.
А вершники добре виспались. Потім посідали кожен на своєму березі і стали нетерпляче підганяти будівників — кожному хотілося швидше наздогнати свою мрію.
— Сидіть, сидіть довше,— сміються майстри,— ми вже давно ліньків не бачили!
Хвилювались, гнівались вершники. Але ж міст від цього не росте! І почали вони придивлятися, що майстри роблять, як міст ладнають.
Дивляться — дивуються. Гуртом усе в майстрів кипить, пісня дзвінко лунає. А міст наче непомітно, але зростає.
Соромно стало юнакам, здоровим і дужим, осторонь без діла сидіти.
— Ану дайте й нам сокири,— попросили вони.
— Отак краще,— відповіли майстри.
Тричі спливало над землею жовтогаряче сонце і, перейшовши небо, пливло на відпочинок.
Стукали, грюкали сокири. Лягали дошки на грубі опори. Солоний піт заливав очі юнакам.
На світанку нового дня міст з'єднав високі береги.
— Беріть своїх коней,— мовив старий майстер.— Шлях вільний!
Але юнаки не квапилися. Мовчали. Думали.
Потім сказали:
— Згаяного часу годі шукати. А до майбутнього дня на коні не доскачеш. Його, як цей красень-міст, своїми руками створити треба... Спасибі, майстри, за науку!
ЧАС
За старою горою, безлісою, порізаною проваллями, живе Час. Там спочиває він по великих турботах. Там за зірками звіряє, чи точний він. Посилає Час на землю своїх діток — секунди, хвилини, години, дні, місяці, роки...
Нікого в світі немає старішого за Час. Багато бачив він — тисячі тисяч людських доль промайнули в нього перед очима. Пам'ятає Час одну історію...
Добре пам'ятає, як у будинку біля безлісої, порізаної проваллями гори оселилося двоє людей — джигун, що заходився гучним, наче бубон, реготом, і другий — мовчазний. Сміявся він не часто, але радісно, що навіть соняхи забували про сонце й, здивовані, повертали до нього свої золотаві голови.
Час завжди зазирав до цих людей у вікна, коли йшов у світ або ж звертав на спочинок у свої гори.
Чоловік, що заходився оглушливим сміхом, усе намагався бути сучасним — він носив наймодніший одяг, переказував найсвіжіші дотепи, читав тільки найновіші книжки. Він гордовито казав мовчазному сусідові: