Але сусід, який усе віддавав науці, розв'язував вдома, навіть на прогулянці нерозв'язні для інших задачі, здається, не помічав навкруги нічого. І лише то; , коли його син привів додому наречену, вій вигукнув, вражений:
— Виявляється, я вже не такий молодий. Куди ж подівся Час?
— Це я його перехопив у вас! — вибухнув сміхом сусіда.— Я ж завжди йду з ним у ногу!
Але коли після того ще спливло багато років, народилися й померли сотні мод і тисячі дотепів і вже старий (не для себе — для інших!) чоловік був дуже хворий, самотній, у ті хвилини він якось подумав, що, здається, так ніколи і не йшов у ногу з Часом, а лише ціле життя наздоганяв його звабні, невпинно змінні чари. І він сказав тужно:
— А Час таки минув марно5
Це почув мовчазний сусід. Він глянув у дзеркало й раптом побачив там сивоголового діда:
— Так, сусід сказав правду. Час минув, а я не встиг зробити й половини з того, що думав ..
Але древній Час тільки усміхнувся словам старого мовчуна.
Бо ж люди за спиною цього .вченого дивака вже давно повторювали шанобливо:
— Його торкнулось дихання самого Часу, і і н випередив його!
Збігло ще чимало літ. Вчений помер... І коли спливло ще стільки, скільки він прожив на світі, люди сказали:
— Ось чоловік, що переміг навіть Час! Бачте, скільки років минуло, а він — з нами.
І безсмертний Час, який усього надивився на своєму віку, підіймаючись на свою порізану ущелинами стару гору — відпочити й ще раз глянути на далекі сині зорі,— думає: мабуть, саме тому й цікаво жити на світі, що народжуються отакі диваки, які навіть не помічають його.
ВЕЧІРНЯ ЗІРКА
Посварився Вітер з Хмарою: кому належить Вечірня Зірка?
— Звичайно, мені! — сказала Хмара.— Вечірня Зірка світить тільки для мене. Коли я захочу, то вкрию всю землю білою пеленою і стану сама любуватись Вечірньою Зіркою.
— Фі-ю! — свиснув Вітер.— Вечірня Зірка належить мені. Я можу літати понад будь-яку Хмару. А схочу — і тебе не стане!
І Вітер розметав, розвіяв Хмару по всьому небу. Наче й не було!
Та сам не побачив, що попереду Висока Гора. Наскочив на неї, хотів облетіти... І непомітно стих.
А люди дивились у високе небо, любуючись Вечірньою Зіркою, яка одвіку світить натхненно, вірно, і Людині, і найменшій билинці, і Вітрові з Хмарою, доки вони думають про красиве та корисне і не знищують один одного у нікому не потрібній ворожнечі.
ГАРЯЧЕ СЕРЦЕ
В одному королівстві жила принцеса. Вона була дуже вродлива, і коли стала юнкою, король звелів оповісникам оголосити в усьому королівстві, що принцеса шукає жениха.
І от у палаці, що сяяв коштовним камінням, прикрасами з слонової кістки, чудовими килимами, зібралися купці, воїни, чарівники. Прийшов і молодий поет.
Це був звичайний юнак. Не гарний, але й не поганий. Не високий на зріст, але й не низенький, не богатир, але й слабким його не вважали. Одне слово, як багато інших.
Проте серед пишно вбраних молодих людей, що прагнули стати поруч з майбутньою королевою, він відрізнявся своєю скромністю й простотою. Можливо, тому принцеса і звернула на нього увагу... А можливо, тому, що одразу зрозуміла: цей юнак кохає її.
— Хто ви? — спитала вона.
— Поет! — несміливо відповів юнак і, схвильований, вийшов з гурту женихів. Він склав вірші, присвячені принцесі. Настав слушний момент прочитати їх...
Але принцеса чула й раніше чимало віршів про себе від кращих поетів країни. І, перервавши мову юнака, вона з чарівною посмішкою спитала:
— Чи можете ви подарувати мені корону з діамантів?
Зупинився вражений поет. Слова любові завмерли на його вустах.
— Я бідний, принцесо,— мовив поет.— Єдине моє багатство — вірші. Але люди кажуть, що вони кращі за самоцвіти.
Так відповідати принцесі, бажаючи стати її чоловіком, мабуть, було не слід. Бо одразу ж син найбагатшого в королівстві купця радісно вигукнув:
— Моя принцесо, дайте час, і на вашій чарівній голівці засяє корона з кращих у світі діамантів!
— До корони,— вела далі принцеса,— не вистачає одного — королівства. Хто з вас здобуде його? Хто бажає взяти до своїх рук владу й могутність?
Купець розгубився, відійшов.
— Але влада поезії вища за королівську владу,— заперечив поет.— Королівська влада підкоряє людей всупереч їхній волі, а поезія здобуває прихильників назавжди!
Принцеса лише поблажливо засміялася.
А з гурту женихів вийшов кремезний, в блискучому сталевому панцирі герцог.
— Я здобуду для вас королівство! — хрипким басом присягнувся він принцесі.— Дайте рік строку!
— І нарешті,— мовила принцеса,— мій чоловік повинен бути людиною незвичайною. Хто зможе перетворити моє кошеня на лютого лева?
— Я можу найлютіше серце зробити добрим,— сказав поет.
Але принцеса недовірливо хитнула головою.
Тоді вийшов наперед учень чарівника:
— Через рік я покажу вам своє мистецтво: кошеня стане левом!
Почувши вимоги принцеси, розійшлися інші женихи.
І от купець став накопичувати діаманти, герцог поїхав воювати, учень чарівника з ранку до ночі вдосконалювався у своєму важкому мистецтві...
А поет?
Поет створив чудову пісню про кохання для принцеси свого серця.
Її миттю вивчили всі закохані юнаки королівства й співали, ідучи на побачення.