Ніхто ще так щиро, так ніжно не говорив принцесі про свої почуття...
Через рік знову прийшли в палац купець, герцог і молодий чарівник.
Усі Вони виконали свої обіцянки.
І принцеса обрала герцога, який поклав до її ніг звойоване королівство.
Незабаром помер король, і молода королева стала володаркою держави.
Краса її розквітла.
Королеву порівнювали з трояндою, такою ж прекрасною і неприступно колючою.
Але розумні люди говорили, що краса королеви надто дорого коштує народові. Бідні за її правління стали жити ще гірше. На розкішне вбрання королеви й банкети, на війни, які без кінця вів з сусідніми країнами герцог, треба було багато грошей.
І королівські служники примушували народ працювати вдень і вночі.
А слава поета зростала й зростала. В піснях своїх він став і чарівником, і сміливим воїном. Коли ж говорив про гнобителів народу, вірші його гриміли, як заклична мідь, були гострі, як меч...
А королеві нудно було з чоловіком. Ні розумом, ні талантами не відзначався герцог.
І вона все з більшим нетерпінням чекала нових пісень поета. Але чомусь у жодній тепер навіть слова не було про її красу.
Поет писав про бідних.
І тоді потай від придворних, переодягнувшись простою служницею, королева прийшла До поета.
Вона сказала, що шукає роботи.
Поет упізнав королеву одразу, але знаку не подав.
— Я радий вам,— привітно сказав він.— Я багато пишу, і в хаті потрібна допомога. Однак Що ви вмієте робити?
«Наказувати!» — мало не вирвалося з уст королеви. Але вона вчасно схаменулася і, збентежена, тихо сказала:
— Не знаю!..
Поет замислився.
— Тоді дозволю собі спитати: чи добре ви маєте серце?
Королева усміхнулася.
— Звичайно!..
— Що б ви хотіли бачити на гербі держави: колосок чи меч?
— Звичайно, меч!
— Чому? — здивувався поет.
— Коли матимеш колосок, тільки його й матимеш, а коли маєш меча — станеш володарем світу.
Поет уважно глянув на королеву:
— Ви відповіли, майже не міркуючи. І однак дозвольте запитати ще: що вам більше подобається — піщинка, яка породила перлину й разом з перлиною прикрасила корону злого короля, чи піщинка, що запорошила королю око, коли той дивився на муки безвинної людини?
— О, безумовно, піщинка, що породила перлину!
Поет насупив брови:
— Тоді останнє питання. Як думає незнайомка, яка шукає роботи,— що може зрівнятися з красою сонця?
— Краса королеви!
— Вибачте,— ще більше посуворішав поет.— Але я думав про красу юності!
Королева опустила голову, зітхнула:
— Звичайно, я вже не така, як колись!
І сказав поет, дивлячись у вічі їй:
— Ви знову не зрозуміли... Я зачарований красою жінки, що прагне стати моєю служницею. Але я не люблю королеви. Вона наказує
своїм служникам мучити знедолених людей... Хай мине час! Якщо королева зробить життя бідних щасливим, я сам прийду до неї!
Нічого не відповіла королева.
Повернулася і пішла...
Але того ж вечора варта вдерлася в дім поета, схопила його й привела до палацу.
Королева сиділа на троні у золоті і діамантах. Голос її звучав твердо й непохитно:
— Поете! Я наказую тобі забути про брудний народ і складати вірші тільки про красу королеви!
Горда усмішка осяяла обличчя поета:
— Ні, королево. Цьому не бути так само, як смерті не здружитися з життям!
Варта кинула поета у в'язницю. Та вірші його лунали ще голосніше.
І одного разу вночі озброєні бідарі перебили тюремну варту, прийшли до поета і сказали:
— Ходімо з нами на замок королеви!