з служниками королеви, з горем і злиднями.
А попереду повсталих летіла дзвінка, смілива пісня поета.
Повсталі штурмом оволоділи замком королеви і вдерлися у роззолочені зали.
Проте це вже була не казка...
ЗОРЯ І ЧАРОДІЙКА ПІТЬМА
Колись підступна чарівниця Пітьма позаздрила Сонцю і надумала згасити його.
Сонце так яскраво сяяло, що їй і сховатися ніде було. Навіть тіні стали зовсім прозорими! Пітьма ховалася по темних закутках і там Думала, як помститися Сонцю. И надумала...
Невтомно вона готувала чорне прядиво й щось ткала, ткала, ткала...
І одного разу, коли Сонце спочивало, Пітьма накинула на землю величезне чорне покривало.
І тоді на землі вперше настала ніч...
Але тільки-но Сонце зійшло, воно відігнало похмуру Пітьму. Відтоді й повелося. Сонце засинає — чарівниця Пітьма накидає своє покривало. А коли Сонце не спить, Пітьма боязко ховається.
Тоді Сонце послало до людей свого молодшого брата Місяця. І щоб їм не було страшно в суцільному мороці, той світив уночі. Цього чарівниця Пітьма не подарувала Місяцеві. Лютуючи, вона відривала шматочки від його блискучої корони й шпурляла в усі боки. Та шматочки падали на чорне покривало й прилипали до нього.
Люди дивилися, як Місяць меншає, меншає. Тільки ледь мерехтіли блискучі шматочки на покривалі. Люди назвали їх Зірками...
Але корона була чарівна. Вона виростала знову. А в небі сяяло все більше задумливих Зірок.
Щоранку на високу гору виходила дочка Сонця — рум'яна Зоря — розчісувати золотаве волосся. Усмішкою Зорі починався новий день. Вечорами Зоря знов приходила до людей. І вони спокійно, не боячись, чекали ночі...
Пітьма розлютувалася ще дужче. Вона породила Холод. Одного разу, коли Сонце світило високо в небі, служники Пітьми вдерлися до його палацу й викрали Зорю.
Зла чарівниця замурувала її у високу крижану башту в царстві Холоду.
Крижані й снігові гори заступали дорогу в те царство. Башта височіла на острові посеред замерзлої Льодової річки. Навіть могутнє Сонце не могло туди дістатися. Промені його, що долітали до башти, несли лише слабеньке світло, а все своє тепло губили в далекій дорозі.
Ніщо живе не могло перебратися через Льодову річку. Риба, що запливала до неї, одразу засинала й вмерзала у лід. Сміливці, що ступали на єдиний міст, вкривалися кригою й ставали холодними мовчазними статуями.
Син чарівниці Пітьми Холод не зводив очей з крижаної темниці. Але йшли роки...
І виріс на землі веселий Юнак, син скляра. Він співав пісні, дзвінкі, як гірський струмок, і допомагав батькові склити нові вікна. Світ за тими вікнами був радісний, гарний. Навіть у бідних хатах, куди заходив Юнак, ставало весело, чути було сміх.
Юнак любив чарівні історії. Печальна доля золотокосої доньки Сонця бентежила молоде серце. Якось він навіть пробрався в царство Холоду до самого льодового мосту. Однак люте дихання Морозу зупинило його.
Повернувшись додому, Юнак знайшов добру чаклунку.
— Як врятувати нашу милу Зорю? — спитав він.
Чаклунка довго перегортала свої мудрі книжки...
— Секрет у твоїх руках,— нарешті сказала вона.— Треба зварити таке скло, щоб проміння Сонця, проходячи крізь нього, ставало гарячішим за вогонь. А таємниці скла тобі краще знати...
Багато сумішей перепробував Юнак, багато скла й дзеркал відлив. Та жодне з них не додало нової сили промінню.
Однак Юнак вперто порався біля печі, в якій варилося вогненно-червоне, розжарене скло...
А лиходійка Пітьма все тримала золотокосу
Зорю в крижаній темниці й запинала небо чорним покривалом.
Але їй було й цього мало. Жорстока Пітьма цілими днями просиджувала у свого сина Холода, дивилась, як мучиться Зоря, і вигадувала, як би ще нашкодити Сонцю. Вона дістала у своєї родички з далекої планети чаклунську книжку, де було записано, як робити усім неприємності. З ранку до вечора читала Пітьма цю книжку.
Одного разу вона так захопилася читанням, що не помітила, як до самого льодового мосту підійшов якийсь високий Юнак. Перед собою він котив величезне опукле скло.
Холод почув гомін і вибіг з башти, щоб заморозити сміливця.
Але в ту ж мить Юнак спрямував на нього своє скло. Сонце вдарило в нього, проміння зібралося в гарячий пучок, і знесилений Холод, плачучи, сховався за товстими стінами крижаної башти.
І як не чаклувала його зла мати, у вогненних променях величезна башта танула, танула! Ожили сміливці, перетворені на льодові статуї, з башти вибігла Зоря. Всі вони швидко покинули царство Холоду...
Відтоді щоранку Зоря розчісує золотаве волосся, зустрічаючи й проводжаючи добре Сонце. Її усмішку бачать люди у всьому світі і милуються прекрасною Зорею.
Та сердита Пітьма не вгамовується. Як і колись, вона накидає своє темне покривало на небо і відламує шматочки від блискучої корони Місяця. А коли вони пристають до покривала, лиходійка відриває їх знову й спересердя кидає на землю. Тоді люди кажуть: «Зірочка впала». Корона ж у Місяця чарівна: вона знову відростає...
ЗОЛОТИИ КОРАБЛИК
Місяць, наче золотий кораблик, гойдався на хвилях. Хлопчик склав долоньки човником і зачерпнув сонної води. Кораблик ласкавими краплями вислизнув з рук і зник серед хвиль.
— Де кораблик? Куди подівся кораблик? — спитав вражений хлопчик у матері.
— Він поплив у казку... Ти не вхопиш його, поки не виростеш, не станеш сильним і розумним...
Летіла земля у зоряному океані. Гойдався кораблик на нічних хвилях. Зростав хлопчик. І коли темне волосся його матері посріблила осінь, він — високий, дужий — знову прийшов до хвиль. Прийшов не сам.
Вони мовчки сиділи на нічному березі. Вони завмерли, не наважуючись торкнутись один одного. І коли юнак нарешті насмілився і боязко погладив волосся дівчини, вона, сміючись, сплеснула руками, підбігла до озера і зачерпнула в долоні пригорщу темної води з золотим корабликом.
Але вода, задумливо дзюркочучи, прослизнула разом з корабликом між ніжними пальцями дівчини.
— Я хочу кораблик!..
І юнак вирушив у далеке небо...
Безсонними ночами вдивлялася дівчина у мовчазну безодню.
Чекала повернення.
І день настав.