Вона була дивовижна у своїй первозданній красі. З нею не могли зрівнятися ніякі творіння земних майстрів. І це зоряне диво нарешті було на землі — лежало в теплих долонях дівчини.
Ледь чутно плескала в берег хвиля. У тиші яскраво миготіли високі зірки.
Над землею пливла вічність...
— Усе звершилось!.. Чому ж моєму серцю і радісно, і знову так невтоленно? — раптом задумливо сказала дівчина.
Вона дивилась на хвилі.
На темній гладіні хвилювався, сміючись і кличучи до себе, золотий кораблик.
ОСІННЯ КАЗКА
Молодий веселий Вітер прилетів здалека. Він мчав наввипередки з теплими хвилями океану, жартував з високими гнучкими пальмами. Грався в піжмурки з маленькими мавпочками у непрохідних зелених джунглях. Надвечір він зморився і заснув.
А ранком Вітер не впізнав навколо себе нічого. Він був на лісовій галявині.
Жовто-зелене, мідяне, багряне листя тріпотіло на сірих, буро-жовтих гілках. Легесенький туман пестив високі верхівки дерев.
Між деревами йшла невагомо, наче пливла, зовсім юна дівчина.
Вона то розтавала в тумані, то її струнка срібляста постать виблискувала в косих осінніх променях. Дівчина низько нахилялася, збираючи якесь насіння, і співала просту й журливу пісеньку.
Вітер тихо підкрався до дівчини і раптом погладив її довгу золотаву косу.
— Ой, хто це? — злякалася дівчина.
— Це я! Глянь-но уважніше навколо, й ти обов'язково побачиш мене!
— Так... Я, здається, бачу... І не бачу!
Вітер засміявся.
— Не дивно. Адже я Вітер! А ти хто?
Дівчина стала строгою, навіть суворою.
— Я — Хазяйка осіннього лісу. Навіщо ти прилетів? Хочеш, щоб скоріше прийшла сюди зима? Хочеш зірвати все листя, щоб я зникла?
— Ні, навіщо ж так? Не бійся нічого! — занепокоївся Вітер.
А коли він чогось непокоївся, розгойдувалися дерева, облітало листя, ховалися птахи в гнізда.
— Давай дружити! — вигукнув Вітер і закружляв дівчину по галявині у веселому танку.
— Облиш мене, облиш! — хвилювалася та.— Адже я зникну, надовго зникну!
І вона повільно розтанула в голубому осінньому повітрі...
Вітер став темніше темної хмари. Але темніше оголених дерев він не міг стати.
Жовто-зелене, мідяне, червоне вбрання лісу самотньо лежало на землі.
Сумний Вітер вихором помчав по світу, зриваючи останнє, вогке від холодних дощів і туманів листя. Слідом за ним нечутно ступала, захоплюючи все у свої володіння, величава зима...
Серед океанських хвиль, на високих верховинах, у глухих нетрях вічнозелених лісів шукав Вітер юну Хазяйку осіннього лісу.
Але знайти не міг ніде. Минув рік.
Восени Вітер знову полетів на північ.
Він побачив дівчину з золотою косою на тій самій галявині і, сміючись, підхопив її, закружляв щасливим вихором.
— Я знайшов тебе, знайшов! — радів Вітер.
— Облиш мене, ну облиш! — благала дівчина.— Ти нічого так і не зрозумів. Ми не можемо дружити. Мене знов не стане!..
Шурхотить багряне листя під вітром, шепоче свої осінні казки.
Завмирає, слухаючи їх, зів'яла волога трава. Відлітають у вирій стривожені птахи.
А Вітер кружляє й кружляє серед дерев, шукаючи Хазяйку коротковічного осіннього лісу, що знову зникла, наче чарівний сон...
МАРІЧКА ТА ІВАНКО
Лісникова донька Марічка виростала в лісі. Вона знала всіх лісових мешканців, сумувала без них, коли хоч на день доводилося розлучатися.
Пустунка-білочка дарувала дівчинці смачні горішки. Суворі дикі бджоли приносили мед. А птахи... Можна було про все забути, слухаючи їх. Птахи з жалем дивилися на тих, хто нічого не бачив, окрім свого лісу, й не здогадувався, яка велика земля.
— Що ми бачили, ой, що ми бачили,— захлинаючись, співав молодий Дрізд, котрий вперше літав за море.— Які там незвичайні дерева і квіти. А живуть там такі незвичайні люди.
— Які ж? — дивувалась дівчинка.
— Ой, одні з них чорні, як моє пір'ячко, інші жовті, наче мій дзьоб.
— Не слухай цього балакайла, Марічко,— втручався в розмову Дрізд-бувалець.— Не слухай. У далеких краях живуть такі ж люди, як ти, тільки шкіра в них чорна, як ніч, або жовточервона, як кленове листя восени. Говорять там дивними мовами і одяг носять не схожий на твій.
— О дівчинко! — виспівував у сутінках Соловейко.— Ти знаєш, що найкраще за все в світі?
— Квіти,— радо відповіла Марічка.
— Мені жаль тебе,— витьохкував Соловейко, і ніжність бриніла в його голосі,— ти не знаєш, що таке кохання. Нічого в світі немає прекраснішого за кохання!
— Ох, коли я виросту, мене ніхто не покохає! — зітхала Марічка.— Я така негарна... На мене ніхто й дивитися не схоче.
Дівчинка зазирала в лісове озерце, як в люстерко, і з очей її котилися гіркі сльози.