Проминуло літо, друге наливалося соковитими плодами. Дівчинка непомітно ставала стрункою юнкою.
Мати все тривожніше дивилася їй услід. Адже ще трохи — і любов постукає в її серце.
Якось разом з батьком пішла дівчина до містечка — подивитися на змагання лучників. Чимало вправних стрільців з'їхалося звідусюди. Але ніхто не міг перевершити спритного юнака, сина мисливця. Лише він поцілив у найважчі мішені, тільки його стріла, тонко видзвонюючи, пройшла крізь двадцять мідяних кілець і зупинила в леті трьох могутніх орлів.
Дівчина не могла одірвати погляду від юнака. Не розуміла, що з нею коїться. А то ніжність, вісниця кохання, полонила її. Юнак снився їй темними осінніми ночами. Але хіба вона, некрасива дівчина, могла мріяти про нього?
Її обличчя бачили лише птахи, звірята, дерева.
Одного разу в зажурі йшла вона лісом, сама не знаючи куди. Раптом їй здалося, наче хтось стогне... Дівчина запнула обличчя хусткою, лише очі було видко, і прискорила ходу. Під берізкою вона побачила того самого юнака... Поруч лежав забитий дикий кабан.
Марічка втамувала юнакові кров,— це вона добре вміла,— покликала батьків, і вони перенесли пораненого до хати. Юнак був дуже слабий і говорити не міг. А коли вперше розтулив вуста, то спитав:
— Хто ти?!!
Дівчина не крилася:
— Я Марічка, лісникова донька.
— А я Іванко, мисливець.
Марічка щоранку піднімалася на світанні, бігла на лісові галявини, де росли цілющі трави. Вони дарували їй свої найкращі соки-ліки, щоб Іванкові рани Швидше гоїлись. Марічка так обережно перев'язувала йому рани, що він жодного разу не застогнав. Готувала йому їжу, годувала, а тихими лісовими вечорами і пісень співала. Іванко й сам підспівував і що не день пильніше дивився в очі дівчині.
Недарма тривожилась мати, забув про спокій батько. Те, чого вони побоювались і чекали,— сталось. Юнак покохав... Але ж він не бачив обличчя їхньої доньки! Бо коли рана його майже загоїлась і він вперше став на рівні ноги, дівчина почула:
— Скоро я вже бігатиму... Марічко, ти така добра...— Юнак сказав і одвернувся, почервонівши. А далі тихенько додав: — Навіщо ти запинаєш обличчя? Лише очі твої відкриті мені. Вони такі прекрасні...
— Добре,— згодилася Марічка.— Я відкрию обличчя. Тільки зачекай трохи...
І дівчина подалася у страшні лісові нетрі, туди, де жили троє братів — могутніх чарівників. До хатини наймолодшого брата вона дісталася ввечері. Постукала в двері. Почула:
— Увіходь, Марічко!
На лаві сидів дід з сивою бородою аж до колін.
— Яке в тебе лихо, доню?
— Лихо моє давнє,— сказала Марічка і скинула хустку.
— Бачу! — стурбувався Чарівник.
— Зробіть мене гарною! — попрохала Марічка.— Іванко-мисливець покохав мене, а що таке обличчя маю — не знає.
— Не можу, доню,— зітхнув Чарівник.— Це не в моїх силах. Але якщо побажаєш, то зроблю, щоб над вашим краєм завжди ніч була.
— Ой, не треба, діду! — засмутилася Марічка.— Через мене рідний край біда обсяде!
Переночувала Марічка у наймолодшого Чарівника, а вранці до середульшого пішла. В сутінках у двері постукала:
— Увіходь, Марічко!
Бачить — на лаві дід з срібною бородою аж до землі.
— Що турбує тебе, доню? — запитав.
— Моє давнє лихо,— сказала Марічка і скинула хустку.
— Бачу! — зітхнув Чарівник.
— Якщо можете, подаруйте мені трохи краси,— сказала Марічка.— Бо Іванко-мисливець покохав мене, а що таке обличчя маю — не знає.
— Доню, доню,— зажурився Чарівник,— не в моїй це владі. Але я можу посліпити усіх у вашому краї, і ніхто тебе не побачить.
— Ой, не треба, діду! — злякалася Марічка.
Переночувала Марічка в середульшого брата,
а зрання до найстаршого пішла. Під вечір у двері постукала:
— Увіходь, Марічко!
На лаві сидів дід з білою бородою аж до порога.
— Яка біда привела тебе, доню?
— Моя давня біда,— сказала Марічка і скинула хустку.
— Бачу! — тільки й мовив Чарівник.
— Дайте мені хоч краплю дівочої вроди,— попрохала Марічка.— Іванко-мисливець покохав мене, а що таке обличчя маю — не знає.
— Добре, доню,— згодився Чарівник.— Це я можу. Станеш ти гарною, тобі передасться врода наймилішої дівчини вашого краю, а твоє горе — їй.
— Ой діду, не хочу я щастя на чужому горі!
І покинула Марічка наймудрішого з чарівників. «Коли й діди не допомогли,— подумала,— хай бачить Іванко, яка я є. Скоріше забуде!» Хусткою пишне волосся прикрила. А личко — дивіться, якщо не страшно...
Наприкінці третього дня побачила вона рідну хату. На призьбі сидів Іванко. Вгледіла його Марічка, стала як камінь. Ніжки не несуть. Ось воно, найстрашніше! Зараз побачить її Іванко, в нього ж очі мисливські...
А він аж просяяв і навстріч кинувся.
«Ой, це ж він хоче посміятися з мене!» — спалахнула Марічка, повернулась і побігла, мов вітер, далі від хати.
А юнак зажурився. Мабуть, не злюбила його Марічка, бо знову зникла, не сказавши ні слова.
У ліс, де немає людей, тікала Марічка...