Він повернувся на рідний аеродром дуже пізно. Зморений, у кіптяві біля турбін, повільно котився на стоянку.
— Чи жива моя дівчинка? — ледве дочекався крихітка-вертоліт, поки замовкли турбіни їла.
— Жива! Жива твоя дівчинка! — сказав літак.— Наша допомога надійшла своєчасно. Багато людей врятовано. Зараз дівчинка допомагає іншим. Дає ліки хворим, перев'язує рани, годує. Тобі велике вітання від неї! Я їй розповів усе про тебе! І цю червону квітку вона тобі подарувала! Тримай! А я трохи відпочину і знову в політ. Мене чекають!..
Крихітка-вертоліт не міг спокійно стояти на місці з радощів.
Він затріпотів своїми пелюстками-крильцями і одразу злетів у небо.
Він придумав веселий танок і зараз танцював його над зеленим полем аеродрому. Але його ніхто не полаяв за це.
Коли тебе пам'ятають друзі і ти можеш допомогти їм у важку хвилину, хіба є щастя більше на нашій маленькій планеті!..
НІЧ ЧУДЕС
Тихо падав сніг.
Брунатне Білченя визирнуло з теплого дупла й закричало захоплено:
— Ой, як гарно! Що це воно таке, біле навкруги, мамо?!
— То сніг, синку!
Білченя з цікавістю розглядало пухнасті кедри, які ще вдень були густо-зелені, а тепер вкрились білими шапками. Круглі малі шапочки гарно сиділи на голчастих пучках гілочок, а високі-високі шапки — на товстих гілляках.
Тато Білченяти хвацько підкрутив вуса:
— Дарую вам з мамою ніч чудес!
І з усього маху стрибнув на кінчик довгої пружної гілки й нахилив її низько-низько. Мама-білка всілась на гілку і міцно обняла Білченя.
— Нічого не бійся, синку! Все буде гаразд. Тато дарує нам ніч чудес!
А тато ще більше нахилив гілку до землі...
Гукнув:
— Тримайтесь!.. Раз.. Два... Три!
І Білочка з сином, мов ракета, злетіла у високе небо. Понад білі снігові хмарки!
— Ой, мені страшно, мамо! — заскиглило Білченя.
— Не бійся, синку! Сьогодні ж ніч чудес! — заспокоїла мама.— Дай мені лапку і кермуй хвостиком. Бачиш високо над нами жовту скибку? Нам туди, до Місяця!
Білченя одразу заспокоїлось, повеселішало і, забувши про обережність, вирвало свою лапку з маминої. Воно побачило збоку зірку з довгим хвостом, що аж світився.
— Що це таке, мамо?..
— Це комета, синку!
— Яка вона смішна! — засміялось Білченя й погналося за тим хвостом. Вчепилось у нього й помчало кудись у зоряну темряву.
— Обережно, синку! — гукала мама.—Ця комета летить невідомо куди, і разом з нею можна заблукати. Повертаймо в бік Місяця!
Та Білченя нічого не слухало і мчало від мами далі й далі. Тоді мама побачила ще одну комету, стрибнула на неї і наздогнала сина.
— А тепер нумо — я від своєї комети, а ти від своєї — відштовхнемося в бік Місяця! — сказала мама.— Гоп!..
І вони помчали ще вище й дружно скочили на жовту скибку. Була вона невелика. Білченя стрибнуло на гострий кінчик, і Місяць одразу гойднувся.
— Тепер у мене буде, як у дітей, своя колиска! — зраділо Білченя й одразу вклалося посередині набік, а під голову поклало лапку.
Однак полежало лише мить, бо спати йому зовсім не хотілося.
— Мамо, наш Місяць схожий на гойдалку! Погойдаймося!
Мама стала на один кінець Місяця, а Білченя на другий.
— Гей-гей! — гойдалися вони весело.
— А тепер, мамо, я подарую тобі диво!
Білченя щосили гойднуло свій кінчик Місяця
донизу. І він, стрімко випрямляючись, із свистом підкинув Білченя вгору. І воно полетіло ще вище!
— Куди ти, синку? — стурбувалась мама.
— По зірочку!
Тепер Білченя, мов вихор, мчало до зірок, розмірковуючи, до якої краще пристати. І допомагало собі хвостиком.
Білченя на льоту обома лапками — р-раз! — само не сподівалось — вхопило найяскравішу
Зірочку. Зірка від несподіванки зірвалась і разом з Білченям почала кудись падати.
— Ой, мені знову страшно! — вихопилось в Білченяти.— Надто швидко летить ця Зірка. І вона ще й розігрівається!.. Мамо, де ти?
— Я ту-ут! — гукнула стурбована Білка.
І коли Зірка порівнялася з Місяцем, мама
стрибнула їй назустріч і вхопила сина за хвостика! Зірка вирвалась з лапок Білченяти і, дедалі збільшуючи швидкість, помчала до Землі.
— Ой, втік мій подарунок! — засумувало Білченя.