Та швидкість однак зростала. Земля спочатку була схожа на яблуко, потім на диню, далі на велетенського кавуна, і, нарешті,— сама на себе.
Білченя побачило внизу рідні ліси. Тільки згори вони були вкриті не шапками, а білими гарними килимами, на яких гілчастими круглими узорами вимальовувались дерева.
Із свистом пролетіло Білченя поблизу рідного кедра і гепнулось на купу свіжих гілок!
Гілки підкинули Білченя вгору, і воно, сміючись, зробило сальто.
— Це наш тато м'який майданчик для приземлення нам зробив! — здогадалась мама, приземляючись поруч. А тато сказав:
— Вітаю вас з поверненням!.. Ти молодець, синку! Сміливо вхопив комету за хвоста, ловко зірвав Зірку з неба. Єдине, про що тебе прошу: коли наступного разу полетиш у небо сам, не розхитуй так сильно Місяця — покататися на ньому мріють всі малята!.. А зараз...— таємниче сказав тато,— зараз будьте уважні! Народжується ще одне диво. Гаряча Зірка впала поблизу нашого дерева і вибила тепле джерельце!
Біля джерельця на очах зростали квіти — сни! Ось з'явились сиві голівки бутонів і раптом — ах! — розкрили свої фіолетово-сині чисті пелюстки... І тоді тато сказав:
— Це мій вам дарунок. Сни., сни... сни... Тихо падав сніг.
ДВА ІВАНИ
Жили собі два Івани. Два мрійники. Хотіли для людей добро звершити. Героями називатися.
От перший Іван мріяв-мріяв та й надумав — час починати. Виліз на високу гору — щоб усім видно було його, сів на камінь і чекає, коли покличуть люди на подвиг, героєм наречуть.
А другий Іван підвівся на рівні ноги та й пішов собі вперед — на широкі простори.
Гукнув його Іван із своєї високої гори:
— Ти що робити надумав?
— Садок хочу насадити, смачні яблука виростити на радість людям!
— Хе, хіба це велика справа? Найлегша з найлегших. Бачиш, яблучок йому забажалося! За таке героєм не назвуть.— І знов усівся на свій камінь. Чекає. Довго чи ні казка складалася, швидко чи повільно час минав, тільки Іван з гори гукнув друга:
— Гей, Іване! Які яблучка виросли?
А люди й відповідають:
— Солодкі, соком-здоров'ям налиті. Спускайся, сам скуштуй,— сильнішим станеш.
— Часу нема,— поважно відповідає Іван.— Чекаю, коли ви мене на подвиг покличете.
— Чекай, чекай! — усміхаються люди.— Он твій друг далеко вже від тебе пішов.
— Гей, Іване! — затурбувався Іван з своєї високої гори.— Де ти, що поробляєш?
— Вугіллячко рубаю!— почулося здалека.— Вогник людям дарую! Спускайся до нас, бригада у нас дружна, саме на трудову зміну ідемо!
— Е, ні! — хитро посміхнувся Іван із своєї високої гори.— У вас праця, а я подвиг бажаю звершити. Почекаю ще — люди обов'язково покличуть!
А час біжить. Рік минає... Другий відпрацював добряче... Третій завершується...
Ще більше стурбувався Іван на своїй високій горі. І люди наче забули про нього, про подвиг не згадують, і друг невідомо що поробляє. Кудись зник, а куди саме — ніхто не знає.
— Іва-ане! Де ти? — гукнув що мав сили Іван зі своєї високої гори.— Куди подівся?
— Нікуди я не подівся, саме зараз над твоєю високою горою пролітаю!
Підняв голову Іван,— а по небу космічний корабель летить, і керує ним друг його.
А люди на землі радіють:
— Слава Івану!
— Слава зоряному герою!
— Чому ж ти мене не покликав, на подвиг із собою не взяв? — бідкається Іван на своїй високій горі.
А Іван з піднебесся відповідає йому:
— Ти все подвигу чекав, а я працею, трудом зайнятий був. Бачу я звідси — твоя гора незчисленні скарби приховує. Подумай, як узяти їх,— людям подаруй. Всім Іванам на землі діло є!
МАЛЕСЕНЬКІ ЧУДЕСНИКИ
ДОРОГА І СТЕЖКИ
Люди збудували Дорогу. Вона прудко бігла в далечінь долинами, стрибала через високі мости над річками...
Усі хвалили Дорогу — така вона була пряма, широка.
А сама Дорога гордо мовила сусідкам — вузьким стежкам:
— Я з'єднала далекі села з великим містом...
— О, це дуже важливо! — схвильовано казали одна одній стежки.— А яка гарна наша Дорога. Як пасує їй асфальтове вбрання!
І вони спитали в Дороги:
— Чи не стомлюєтесь ви? Адже вам доводиться нести на собі такі великі вантажі машини! Подумати тільки, а колись ви були, як і ми, вузенькою стежкою!
— Цього не могло бути! — обурилась Дорога і звернулась до своїх приятельок — молодих тополь: — Які непоказні, малі ці стежки. Тільки дітлахам та бабусям, що ходять у ліс по гриби, стають вони в пригоді. А ще натякають, ніби ми родичі!
Та стежки не стали сперечатись із чванливою Дорогою. Вони добре знали, що теж потрібні людям.
І до того ж кожна з них у майбутньому також може стати великою Дорогою.
ВІД ЧОГО ХЛІБ РОСТЕ
Біля села — поле. Широке-широке, оком не окинеш.