Дивились опівдні — як засівають добірним зерном.
А ввечері, коли з поля додому йшли натомлені люди, спитали в них:
— Навіщо від зорі до зорі працювати? Адже на землі й травичка зелена й квіти гарні самі ростуть.
Люди посміхнулись і так відповіли дітям:
— Тому ми весь день у полі робили, що одну мудрість знаємо: «Не земля родить хліб, а руки».
КАЛЕНДАР
Жив собі лінивий календар. Він прокидався лише тоді, коли відривали його черговий аркуш.
Новий аркуш байдуже оглядав кімнату, дивився на віконце.
— Який поганий сьогодні день... Хмари, дощ,— шелестів він.— Що цікавого може статися такого дня? Не те було двісті років тому! Тоді один перукар придумав зачіску «їжачок». Про це в мене навіть на звороті написано. Ох, не такі часи настали, не такі!
...А саме цього дня полетіла ракета до Сонця.
ЧОГО СИНИЧКА ПОВЕСЕЛІШАЛА
Рано-вранці Синичка прокинулась на гілці високого ясеня. Подивилась на снігові кучугури, на заячі сліди біля старого пенька. І раптом... дзвінко заспівала.
Заспівала і здивувалася:
— Чого мені весело? Дерева ж іще чорні, зовсім голі, навіть торішнього жовтого листячка нема!
Пташка пурхнула з дупла й полетіла до знайомої горобини, де, вона знала, ще є ягоди. Вночі вітер позбивав їх з гілок, і тепер вони червоними жаринами горіли на снігу.
Синичка наїлася смачних ягідок і знов заспівала...
А тоді згадала, що радіти ще нема чого, і розвела крильцями:
— Чого ж мені весело? Вітер цілу ніч віяв, ягоди позбивав, кучугури під дерева насипав.
Синичка пурхнула на високу берізку, погой- «далася на тонких гілочках. І... знов заспівала!
— Чого, чого мені так весело сьогодні? — дивувалася пташка.— Треба спитати когось!
І вона полетіла на лісову галявину, де птахи завжди збиралися обговорити останні лісові новини.
Сьогодні там був справжній пташиний базар. Усі дзвінко щебетали, свистіли, тьохкали й
кружляли над чорною смужкою посеред білого снігу.
Наша Синичка глянула на смужку й теж зраділа:
— Тепер я знаю, знаю, чого мені весело! Сьогодні сонечко піднялося вище, і народилася чорна таловинка. Я навіть чую, як дзвенить під снігом маленький струмок. Незабаром весна, всюди буде гарно й весело!
І тоді Синичка знялася в небо й заспівала найкращу пісеньку, яку тільки знала:
— Цінь-цінь-цінь-цінь!
СІРНИК
Один нерозумний Сірник почув, що колись йому доведеться згоріти, і вирішив підпалити хату свого господаря:
— Хай же й інші у вогні щезнуть! — вирішив.
Почав Сірник думати-гадати, хто б його запалив.
Попрохав Сірник розжарену Пічку:
— Допоможи мені спалахнути!
— А навіщо? — здивувалася Пічка.
— Хочу пожежу вчинити. Адже потім я все одно згорю!
Запалала червоним рум'янцем стурбована Пічка:
— Ніколи я цього не зроблю! Хата згорить — Що ж я у холоди грітиму?
Тоді покликав Сірник веселу Синицю, яка Жила в хаті. Каже:
— Синичко, Синичко, ти колись море спалити хотіла. Візьми мене у дзьоб, чиркони об коробку!
— Це я можу,— каже Синичка,— але навіщо?
— Треба цей будинок спалити!
— Ой, ой,— розхвилювалася Синичка.— Це давно колись я такою ж легковажною була. Нині я яєчка знесла, у мене пташенята будуть!
Думав Сірник, думав і попрохав, нарешті, Хлопчика чиркнути його головкою об коробку й на підлогу кинути.
— Ой Сірниче! — розсердився Хлопчик.— А де ми житимемо?
І він кинув Сірника геть за вікно, в калюжу,— хай сиріє. Цьому Сірникові так і треба!
ЯК ТРОЄ КОШЕНЯТ ДО БАБУСІ В ГОСТІ ХОДИЛИ
Було собі троє кошенят — старшеньке, середульше й найменшеньке. Звали їх Няв, Мурр і Шшш.
От якось сусідська бабуся, що жила в будиночку по той бік вулиці, покликала їх до себе на обід.
Сонечко щедро світило.