Та якось гаряча Блискавка низько над землею шугнула й зачепила дерево. Зайнялося воно. Блискавка зраділа новій забавці та й ну інші дерева палити!
Грім розгнівався на Блискавку, став корити її за жорстокість. Та Блискавка не послухалася Грому. Людей кривдити стала, будинки підпалювати.
І тепер у грозу — тільки сяйне Блискавка, Грім уже сердиться, лає її. Блискавка ще більше лютує — Грім голос підвищує.
І так доти, доки не напоумить лиходійку, поки не перестане сваволити Блискавка. Тоді й Грім стихає. Тут дивись — і дощ ущух.
А нова гроза почнеться — все повторюється. Коротка пам'ять у лихої Блискавки!
ЛІСОВІ БАЛАКУНИ
Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
— Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока Цілісінький білий день скрекоче — плітки переказує, Зозуля все перераховує — та часом і помиляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Болотяний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:
— І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми — ані пари із дзьобів...
І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли руді лисенята та й почали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться подавати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
— Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:
— І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!
А Зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:
— Лише мені одній вдалося промовчати!
ЖАБЕНЯ
Плакало Жабеня:
— Чому я таке мале?
— Бо мало їси! — кумкнула Хитра Жаба.
— Ква! То я знаю, що мені робити.
І Жабеня підстрибнуло...
Ковть! — з'їло комара.
Глянуло на себе у воду, як в люстерко...
Підросло, але мало.
Ковть! — з'їло гусінь.
Ковть! — зник горобець.
Ковть! — пропав зайчик, що стрибав через болото.
Ковть! — не стало вовка, що гнався за зайчиком.
Ковть! — у Жабенятковому животі опинилося рідне болото.
Ковть! — і лісу вже нема.
Ковть! — пересохло море.
А Жабеня роззя... роззяв... роззявляє рота на цілий світ!
Гам!!!
І луснуло.
ЇЖАЧКИ
їжачок виріс на гірці над морем. Одного разу ніч була місячною, і він спустився на берег.
Хвиля то набігала на мокре біле каміння, то повертала в море...
І коли вона відкотилася назад, їжачок помітив малого чорненького їжачка, що сидів на камені й повільно ворушив голочками.
— Ти що робиш тут? — спитав їжачок, що спустився до моря.
— Гріюся,— відповів їжачок із свого каменя.— Я гріюся на білому камені. Він ще теплий від сонця.
Хвиля набігла, й чорненький їжачок зник під водою...
А коли хвиля відринула в море, їжачок, що жив на гірці, спитав здивовано:
— Виходить, ти живеш у морі?
— Еге ж, адже я Морський їжачок! — відповів той.— Я живу у морі.