— А що ти над усе любиш? — спитав Морський їжачок.
— Нумо, Чорний Дзьобе, ти перший до Пугача підступайся. Хапай за чуба його! Так удар, щоб перекидьки пішов. Ти ж таки Соколові приятель!
— Чом я? — заперечив Чорний Дзьоб.— Ти он до Орла в гості літаєш!
Сперечалися сороченята, виштовхували одне одного наперед, доки Пугач не побачив їх.
А побачив — як гукнув:
— Пу-гу! Хто не поглух — ховайся. Я, Пугач, полюю! Пу-гу!
Злякалися сороченята, крильцями тріпочуть, у густий чагарник забилися. Цілу ніч боялися звідти навіть дзьобики висунути.
Вранці лісові пташки ледь знайшли їх.
Чорний Дзьоб з Гандзею від сорому сховалися в свої гнізда і не показувалися звідти, аж доки зовсім не повиростали.
А лісові пташки самі з отим розбійником Пугачем впоралися.
Зібралися гуртом та й прогнали його із свого рідного лісу.
ТАБУРЕТКА
У квартиру привезли нові меблі. Коли кухонна Табуретка, яку всі хвалили за міцність, побачила гарненькі триногі стільці, вона мало не померла від заздрощів.
— Я трохи грубувата,— скаржилася Табуретка старій кухонній Шафі.— Зараз усім подобається все тонке, вишукане.
І вона попросила своїх приятелів — Пилку, Ножівку й Рубанок — відітнути їй одну ніжку, а інші обстругати трохи тонше.
Тепер Табуретка ледве на ногах тримається.
Сама на себе не схожа стала, а людям вона така — ні до чого.
ЧИЯ ШАПОЧКА?
Лежала на стежці червона шапочка з голубою китичкою.
Кралася Кицька за Мишкою, побачила шапочку.^
— Няв, няв! Мила шапочка!
Натягнула Кицька шапочку на голову. Не
чути їй, як Мишка шарудить у куточку.
— Няв, як прикро! Шапочка вушка затуляє,— засмутилася Кицька.— Віддам шапочку Півникові.
— Ку-ку-рі-ку! — зрадів Півник.— Пр-рек- к-крас-на шапочка!
Надів її.
— Я-к-ка прикрість! — мало не розплакався Півник.— Шапочка закриває мій гребінець. Ніхто мене не називатиме більше Півником- братиком, золотим гребінчиком.
— Му-му! Дай мені прим-міряти шапочку,— попросила Корова.
Начепила вона шапочку і глянула в корито з водою, як у дзеркало.
— Ні, на м-моїх рогах шапочка не м-може трим-матись!
Тут нагодився Песик.
— Прим-міряй шапочку! — сказала Корова.
Надів її Песик.
— Р-р-р! Ця гар-р-на чер-р-вона шапочка мені не підходить! Мої вуха завжди повинні стояти стор-рчма, щоб кр-раще чути. Я охор-роняю двір-р!
Поклав Песик шапочку на ґанок і сів поруч.
Вийшло на ґанок Малятко, побачило шапочку, з радощів на одній ніжці застрибало.
— Спасибі, Песику! — подякувало Малятко.— Цю червону шапочку з голубою китичкою мені мама подарувала. А вона загубилася!
І одягнуло Малятко шапочку. Якраз шапочка йому прийшлася.
ДРІБНИЙ ДОЩИК
Дрібний дощику! Чому ти такий дурненький?
Три дні і три ночі усе ллєш і ллєш на дахи, а вони лише блищать, посміхаючись, і зовсім не розмокають.
Веселий дощику! Навіщо ти кропиш та й кропиш річку, там води багато, а купатися під дощиком холодно.
Набридлий дощику!
Ось я візьму, піднімусь на хмару і знайду те велике сито, крізь яке ти сієшся.
Я закрию в ньому малими хмарками непотрібні дірочки і залишу тільки потрібні.
А ще я зроблю в хмарі віконце — для сонечка — й перекину над землею барвисту веселку.
І коли побачу, як додому з роботи матуся іде,— крикну сонечку:
— Посміхнися всіма промінцями. Бачиш, он матуся моя іде!
Крикну тобі, дурненький дощику: