Літають каченята з озера до лугу. А наше Лебедятко іде собі переваги-ваги, угору й не дивиться.
— Не лети, дорогий,— турбуються батьки.— Пір'ячко розгубиш.
До осені виросли качата — веселі всі, дружні.
— Час, час нам летіти,— крячуть.— У теплі місця мандрувати. Братику, піднімайся з нами!
А братик ні з місця. Дивляться на нього батьки— власним очам не вірять: ростили-кохали Лебедя, а виріс жирний ледащо Гусак...
Такий ледащо, що й їжі шукати сам не хоче, і плавати не бажає, і літати не вміє. І взагалі не розуміє, навіщо він на білому світі живе.
НІЧНИЙ ПЕРЕПОЛОХ
Жила собі в лісі стара Сова. Одного разу, коли сідало сонечко, вона прокинулася, розплющила великі жовті очі й солодко позіхнула:
— Як гарно в лісі поночі... От якби сонце сховалося назавжди!
— Що?!—скрикнула Сорока. Вона саме вкладалася спати й почула останні Совині слова.— Що? Сонце?.. Назавжди?!
Сорока стрепенулася, майнула чорно-білими крилами і полетіла до своєї доброї знайомої — балакучої Синиці.
— Чули, ви чули? — зацокотіла Сорока.— Стара Сова,— а вона ж мудра птиця! — сказала: «Сонце сховалося назавжди!» Вже ніколи не буде в нашому лісі дня!
Ледве дослухавши Сороку, Синиця подалася до приятельки Зозулі.
— Новина, велика новина,— заторохкотіла Синиця.— Шановна Сорока тільки-но переказала мені слова старої Сови,— а вона ж мудра птиця! — «Сонце сховалося назавжди!»
Тієї ж миті лісові телеграфісти дятли відстукали тривожні телеграми в сусідні ліси.
— Всім, всім, всім! Слухайте, слухайте, слухайте! Сонце сховалося назавжди!..
— О! — сказала стара Сова.— То, виходить, од мого слова сонце сховалося назавжди!..
І вона набрала такого величного та мудрого вигляду, що сам пихатий Пугач не витримав і гукнув:
— Слава мудрій Сові!
А понурий Сич, якому заздро було, що не він перший це сказав, подав знак Сичисі й сиченятам,— всі вони разом хававкнули:
— Хай славиться мудра Сова! Хай славиться володарка всіх птахів!
Той поклик луною пішов по лісу.
На деревах зчинився неймовірний гамір. Нічні птахи злетіли в повітря. Сови та сичі шугали між деревами, страхаючи денних птахів світлом своїх банькатих яскраво-жовтих очей.
На болоті галасували невсипущі чаплі, ревли болотяні бугаї.
У лісі їм допомагали пугачі:
— Пу-гу! Пу-га! Налякаєм ворога!
Навіть ліниві дрімлюги стрекотали:
— Нумо, прокидайтеся, годі спати! В темряві віднині станем панувати!
А денні птахи посмутніли, принишкли. Веселі іволги, моторні берестянки, дзвінкоголосі вівчарики — ніхто не міг заснути.
У гніздах плакали, пищали пташенята. Батьки заспокоювали їх, а самі з тривогою думали:
«А що, коли стара Сова сказала правду? А що, як сонечко ніколи більше не вийде в чисте небо?..»
Сови, сичі та пугачі заходилися зганяти денних птахів до дупла старої Сови.
Незабаром там зібралося все птаство.
— Слухайте, слухайте! — загукали сичі.— Промовлятиме наша мудра Сова.
І Сова, набундючившись, мовила:
— Віднині в лісі день буде чорний. Тепер ми, нічні птахи, господарі тут. Усі мусять нам коритися.
— Славте нашу володарку! — загукали сичі й пугачі і перші почали:—Слава старій Сові! Слава наймудрішій птиці! Сонце більше не з'явиться!
Денні птахи збилися докупи й мовчали...
І раптом звідкись почулося тоненьке й задерикувате:
— А я не вірю, що сонечко зайшло назавжди!
Нічні птахи від несподіванки замовкли, денні
попіднімали голови...
— Схопити зухвальця і негайно привести до мене! — звеліла стара Сова.
— А навіщо приводити, я й сам прилечу!
Малий жовторотий Щиглик сів на гілці поруч
із старою Совою і задерикувато кинув:
— Красне сонечко знову зійде. От як!
Запала тиша... Але за мить нічні птахи отямилися:
— Судити зухвальця! Судити негайно! Сонце зайшло назавжди! Слава мудрій Сові!