І Пухнастий Котик тепер щоразу бігав до річки. Грався з Вербовими Котиками. Він високо підстрибував і легенько гладив їх м'якою лапкою. А Вербові Котики розхитувались під вітром. І всім було добре.
Та одного ранку Пухнастий Котик прибіг до Верби і не помітив там своїх друзів. Замість них погойдувались жовто-зелені Сережки.
— А де ж мої Котики? — засумував Пухнастий Котик.
— Не знаємо, ми не знаємо! — захитались Сережки.— Може, їм захотілось попливти і вони пострибали в річку? Бо ми завжди росли тут!
Щодня прибігав Пухнастий Котик до Верби. А раптом повернуться його маленькі друзі?
Бачив Котик, як пливе вода в річці і ніколи не повертається назад. Бачив, як сходить і заходить сонце — здається однаково. Та ні, щоразу трохи по-іншому...
От і після Сережок стало на Вербі рости зелене листя. А коли минуло літо, воно поруділо, вітер зірвав його і розметав по воді. Потім настала біла зима, а навесні на Вербі з'явились нові Вербові Котики!
На той час цікаве до всього Пухнасте Кошеня виросло і стало Вченим Котом. Іншим Котам здавалося, що той Вчений Кіт усе бачив і все знає на світі. Вони дуже поважали його.
Та одного ніяк не могли зрозуміти Коти: чому навесні, коли на вербі з'являються білі Вербові Котики, такий поважний Вчений Кіт ніби перетворюється на мале Кошеня.
Він прибігав до Верби і раз за разом підстрибував, намагаючись дотягнутись лапою до найвищого Вербового Котенятка. А потім тихо сидів на осонні і наспівував Вербовим Котикам пісень, які знають одні лиш діти...
ПІДСТУПНА ЛИСКА
Жила-була на світі курочка Ряба. Та сама, що колись бабусі з дідусем яєчко знесла — не просте, а золоте.
І ось сталося, що в курник до тієї курочки влізла Лисиця. Як стрибне до неї, зубами як клацне! Та не встигла хитра. Курочка миттю злетіла на сідало й питає:
— Лисице, а чому у тебе такі гострі зуби?
— Щоб вороги боялися! — пробурчала Лисиця.
— А хто твої вороги?
— Ті, кого я їм.
— Виходить, і я твій ворог?
— Звісно!
І Лисиця знову кинулася до курочки, але чубарочка ще вище злетіла. Лисиця стрибала, стрибала й раптом хвостом зачепила двері курника. Ті з розмаху зачинилися.
Дуже злякалася Лисиця: як тепер на волю вибратися?
А курочка знов питає:
— Лисице, а чому у тебе такі гострі зуби?
— Щоб оберігати своїх друзів від ворогів,— ласкаво відповідає хитра Лисиця.
— А хто ж ті вороги?
— Вовки та орли.
— То ти мені друг?
— Атож! Чубарочко, випусти мене, будь ласка, я тобі зла не зроблю!
— Добре,— відповідає курочка,— скажу тобі, як відчинити двері. Але спершу відгадай три загадки, що я чула від бабусі й дідуся. Коли хоч раз вгадаєш, підеш звідси. А ні — дідусь зробить із твоєї пухнастої шкурки комір для бабусі.
Лисиця одразу погодилась, і курочка почала:
— Ану скажи, хитрухо, що люди й звірі люблять над усе на світі?
Лисиця дзявкнула:
— Звісно, м'ясо!
— Ні, ти помиляєшся,— докірливо похитала головою чубарочка.— І звірі, і люди понад усе люблять життя... А що гостріше від ножа?
— Ну, це для мене дуже легка загадка,— відповіла гордо лисиця.— Мої зуби!
— Ні, Лисичко. Це — думка розумної людини.
У Лисиці навіть лапи затремтіли. Адже іще одна неправильна відповідь — і вона не вийде на волю!
А чубарочка каже:
— Слухай тоді третю загадку. Що то: червоне, тепле, хто спить — збудить, всі йому раді?
«Нарешті, нарешті,— зраділа Лисиця.— Тепер я вже вгадаю!»
І вона крикнула:
— Це півень! Таки ж так — півень! Хоч би й уві сні я почула запах, одразу прокидаюся!
— Ні, не так! Це сонечко на світанку,— сказала курочка і сердито додала: — У тебе, Лисице, тільки лихе в голові. Не можу я тебе випустити! І вона голосно закудкудакала.
ПРО БЕГЕМОТИКА
Бегемотик, якого звали Мотик, любив плескатися в рідному болоті.
— Гей, Мотику, пішли на лужок, побігаємо! — гукали йому прудкі смугасті зебренята.
Бегемотик розплющував малі свої очиці, дивився на зелений лужок, довго думав, так, що аж великі зморшки перерізували йому плаского лоба:
— Ні... Краще я посиджу у болоті. Мені воно дуже подобається.
І він сидів у болоті і вранці, і в полудень, і ввечері. І снідав у болоті, і обідав у болоті, і вечеряв у болоті, і спав у болоті.