Бегемотик знов розплющував сонні очиці, довго-довго думав, уявляючи собі, як оце він з болота вилазитиме, як довго йтиме на лужок, як жмуритиметься та як шукатиме швидких антилопенят, а ще й додому ж треба, до рідного болота повертатися... І зітхав.
— Ні... Я вже якось отут посиджу.
— Чому?! — дивувалися антилопенята. — На лужку краще!
Мотик знову довго-довго мовчав, обмірковуючи, де саме краще йому може бути, а потім казав:
— Тому, що мені болить животик! Ой...
І ця думка лінивому бегемотикові так сподобалась, що він, коли його кудись запрошували чи прохали щось зробити, відтепер завжди казав про свій хворий животик.
І хоч який лінивий був, навіть склав сам про себе отакого віршика:
Я щасливий бегемотик,— Ой-ой-йой, болить животик!
Віршика цього Мотик завчив напам'ять і наспівував його, сидячи в рідному болоті, і вранці, і вдень, і ввечері, а коли прокидався, то й уночі!
Скоро зебренята і малі антилопи знали бегемотикового віршика напам'ять і вже не кликали його до свого гурту. Тож кожен займався своїми справами. Хто грався, хто стрибав на лужку, а хто сидів у болоті...
Якось на початку осені бегемотик помітив, що лужок опустів.
Зебренята і малі антилопи кудись вранці зникли. І поверталися по обіді, але вже не стрибали так безжурно, як раніше, а щось вчили, рахували.
І якось бегемотик помітив в одного Зебре- ііятка на папері чорні значки, що їх Зебренятко старанно вивчало. Один значок був схожий на бегемотиків живіт, тому він і запитав:
— Що це таке?
— Це літера «Б»,— відказало Зебренятко.— Однак не заважай мені, будь ласка, я хочу навчитися книжки читати.
— А мені й байдуже,— сказав лінивий Мотик.— Бо мені болить животик.
Але хоч бегемотик відповів так, насправді йому було дуже й дуже сумно.
Раніше всі його приятелі бігали і гралися поруч — на лужку. А тепер ходили до школи, бо там їм було цікавіше.
«Кожному своє»,— зітхав бегемотик.
Одної неділі зебренятка і малі антилопи гукнули бегемотика:
— Гайда разом з нами в кіно! Там цікавий фільм буде, особливо для тебе.
Але бегемотик відповів, як завжди:
— Ой-ой-йой, болить животик!
І зебренята з малими антилопами самі швидко побігли в кіно. А бегемотик зостався один. Сидів він, сидів, і щось стало йому так сумно, так тужно, що він став та й виліз із болота! Припадаючи то на одну товстелезну коротку ніжку, то на другу, Мотик пішов туди, куди побігли його приятелі.
От вже й кіно. Біля дверей бегемотик побачив афішу. На ній було написано...
Мотик зупинився біля афіші, ширше розплющив свої маленькі очиці та й став шукати знайомі літери. Він знайшов одну пузатеньку, схожу на свій животик.
— Бе! — радо вигукнув бегемотик.— Бе!..
Але як далі не старався Мотик, і збоку заходив, і знизу до афіші зазирав, але тільки й міг прочитати:
— Бе-бе-бе!
— Може, ти Овечка, що отак розбекався? — визирнули з-за дверей дві голови. Це були Зебреня і мала Антилопа.— Ти нам кіно дивитися заважаєш.
— Бе-е-е! — сказав бегемотик.— Це я чи- та-а-аю! Але нічого не розумі-і-ю!
Та й заплакав. Аж калюжа сліз одразу набігла. І Мотик хотів сісти в неї, як у рідне болото. А звірята засміялися, підхопили його:
— Ні, до болота ми тебе вже не пустимо.
Скоріше заходь! Тут почалось кіно — «Казка про лінивого бегемотика».
ХОРОБРИЙ СТІЛЬЧИК
Ой, як стрибав, радіючи, маленький Сергійко, коли привезли нові стільці!
Три великих — для татка, мами й старшої сестри Оленки, а четвертий — низенький — для самого Сергійка.
Стілець йому дуже сподобався. Мав стілець акуратні ніжки, блакитні бильця й жовту спинку.
Мама з татком поставили свої великі стільці біля круглого стола у вітальні.
Сестра Оленка — біля письмового стола, за яким завжди читала книжки.
А Сергійко присунув свій малий стільчик до столика, де лежали його альбом, кольорові олівці та пластилін.
Отож для всіх стільців знайшлося місце.
Але великі стільці дивилися на Сергійків стільчик з погордою, згори униз. І це здавалося дуже-дуже образливим для малого стільчика з акуратними ніжками.
Великі стільці були міцні, сильні. Вони не лякалися, що зламаються чи впадуть, коли тато ставав на них, щоб вкрутити нову лампочку під стелею або ховав на високі полиці різні речі.
І малому стільчикові було дуже прикро, що він не такий, як великі брати, а має тоненькі, тендітні ніжки. А ще малий стілець дуже захотів вирости...
Якось удома цілісінький день було весело. Приємно пахло з кухні. Малий стільчик одразу зрозумів чим. Адже колись він був зеленим дубочком і ріс у лісі. Так могли пахнути тільки червоні ягідки малини?
І Сергійків тато, і старша сестра Оленка, що притягнула стільчик у кухню, допомагали мамі чистити, мити і навіть відбирати кращі ягідки, хоча справа ця дуже-дуже відповідальна. Адже готувати смачне малинове варення уміють лише мами. Того дня всі дуже зморилися і, тільки-но стемніло, полягали спати.
А малому стільчикові не спалося. Він згадував свій зелений ліс. Як хороше там було! З самісінького ранку до ночі співали пташки, сіялися теплі дощі, і дубочок збирався вирости великим дубом. Скільки стільців змайстрували б тоді з нього...
Ри-п-рип! Шерх-ш-шерх! — 3 коридору почулися обережні кроки.