— Со-олодко! — мружився король.
— А які вам сни снилися?
— Соло-одкі! — усміхався король. І вже сам питав: — А як живуть піддані моєї країни?
— Ой, солодко! — відказував, низенько вклоняючись, Перший і Єдиний міністр.
Тоді король виймав із великої скрині смачного марципанчика, а міністр знімав з голови свій корковий капелюх і простягав його назустріч подарункові. Король кидав марципанчик у капелюх. Перший і Єдиний міністр радісно вигукував, тричі підстрибуючи на одній нозі:
— Хай живе король Марципан і найбагатша в світі країна Марципанія!
Він миттю з'їдав королівський дарунок, а капелюха знову насував аж на самісінький ніс. Чому на самісінький ніс? Про це ви дізнаєтеся трохи пізніше, а зараз давайте послухаємо, що казав королеві Перший і Єдиний міністр. О, він завжди ставив перед своїм королем дуже важливе питання:
— Чи не бажає ваша королівська ясновеличність почати вранішній туалет?
— Ой, ой! — кривився король. Він полюбляв спати.— Повинен вам зауважити, минулого разу ви пожалкували цукрової пудри для моїх королівських щічок...
Отакий-то був король Марципан!
А країна Марципанія — ось яка.
Там усе було солодке. Навіть перець, часник і редька. А в полі росли смачні марципани.
Королівський кухар добрий Медяник прокидався до світ сонця і швиденько йшов у поле — збирати ті марципани, поки вони не зачерствіли від спеки.
Дядечко Медяник клав марципани на велику тацю. Він завжди поспішав, бо треба було встигнути подати їх до ранкового королівського столу. Адже король (а ми вже знаємо — його теж звали Марципан) оті солодкі марципани любив понад усе в світі.
Мабуть, і ти, мій любий читачу, вже мрієш потрапити до такої незвичайної країни? І тебе цікавить, чи це можливо?
Тож слухай уважно: є такий хлопчик, що знайшов країну Марципанію і побував там.
Петрусь знайомиться з Марципанкою
Напевно, ти вже здогадався — того хлопчика звали Петрусь.
Коли він з'явився перед Марципанкою, то чемно простягнув їй руку і щиро сказав:
— Петрусь.
А Марципанка, що була в строкатому зеленому платтячку з короткими пишними рукавчиками і з маленькою цукатовою коронкою на голові, від несподіванки зашарілась, навіть вушка в неї почервоніли. Але вона була не звичайна собі дівчинка, а принцеса, тож поважно простягнула руку і мовила:
— Марципанка, королівська донька.— При цьому вона так високо закопилила свого носика, що коронка впала на землю. Петрик, що був вихований, ввічливий хлопчик, підняв коронку, подав її дівчинці і дуже здивувався, не почувши у відповідь подяки. Але змовчав, адже гостеві незручно робити зауваження господарям...
— Так у вашій країні є король? — спитав Петрик.— А це правда, що ваша країна найсолодша в світі?
— Еге ж!
— І в полі ростуть марципани?
— Хіба тільки це! — охоче відповіла Марципанка.
Вона дуже рада була появі Петруся. Королівство було невеличке, і гостей їй не часто доводилося зустрічати.
— Ще в нашій країні є город,— похвалилася Марципанка.— Там росте торт. Спочатку він був маленький, а тепер — заввишки як я. Коли ж стане як мій тато, ми з'їмо торт. Хочеш, подивимося на нього, а потім я познайомлю тебе з татком?..
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Навколо торта був високий паркан, і такий щільний, що Петрик не знайшов жодної шпарки, аби краєчком ока глянути на дивовижний торт.
— Ключ від городу у дядечка Медяника,— сказала Марципанка.— Ходім пошукаємо його!
— Слухай, а ти не знаєш, чому огорожа така щільна й висока? — здивувався Петрик.
Марципанка запитливо глянула на хлопчика:
— Це через одну таємницю... Чекай, а язичок у тебе за зубами добре тримається?
Петрик образився:
— Я нікому ще не виказав жодної дитячої таємниці! Запам'ятай!
— Тоді слухай...— Марципанка зашепотіла йому на вухо: — В нашій країні є найкращий служник і найбільший її ворог. Це — Ми...
Але Марципанка не встигла відкрити Петрикові таємницю, бо десь за огорожею почулося сердите буркотіння:
— Ось ти яке! Тобі зовсім не можна вірити — аби шкодити, аби шкодити!
А тоненький голосок пищав:
— Ой, дядечку Медяничку, відпустіть! Ой, більше не крастиму!
Марципанка схопила Петрика за руку:
— Біжімо туди! То він — найкращий служник і найбільший ворог країни!
За мить Петрик побачив дивовижну картину: товстий дядечко у білосніжному фартусі з кухарським ковпаком на голові зігнувся аж до самої землі — наче хотів щось вирвати з неї червоними пучками.
А з-під землі хтось пищав:
— Ой, ви ж мені хвоста відірвете!
Петрик роздивився: в землі була нірка. Дядечко Медяник когось намагався витягти звідти.
Нарешті це йому вдалося, але при цьому королівський кухар не втримався і гепнув просто на землю. А в руках у нього було...
— Мишеня! — вигукнув Петрик.— Таке мале, а мабуть, хотіло з'їсти торт!