А батечко її, здавалося, замахнувся з'їсти усе. Мабуть, він недарма був королем країни Марципанії!
Однак він і про Петрика не забув. Раптом відірвався від своїх наїдків, взяв із великої вази жовту грушу і, солодко усміхаючись, власноручно простягнув її Петрику:
— З'їж, будь ласка! Це дуже смачна груша. Лише в нас такі ростуть.
— Дякую,— чемно відповів Петрик.— Я вже ситий.
Усмішка зникла з рум'яних королівських щік.
— Нічого, ти все одно з'їси грушу потім!
А кирпатий хлопчик знову говорив, наче співав:
— Ви — наш наймогутніший! Що б ми без вас робили? Хай згасне сонце, воно нам не потрібне, бо ми маємо вас, наше найкраще, найтепліше сонечко!
Петрик тихенько штовхнув Марципанку:
— Хто той хлопчик і дівчинка? Чи правду вони кажуть?
Королівська донька незадоволено чмихнула:
— Звичайно, правду! Мій тато — найкращий, найтовстіший, найсправедливіший король! А діти — це Карамелька і Пиріжок. Ходімо з палацу, ти все побачиш і зрозумієш сам!
Петрик кивнув:
— Згода!
Діти тихенько злізли з високих стільців і навшпиньках вийшли з королівської їдальні. Вони побігли довгим коридором, по боках якого було багато дверей. Біля одних стояв на варті мовчазний озброєний списом льодяник.
— Що він охороняє? — стишив кроки Петрик.
— Не знаю,— знизала плечима Марципанка.— Якусь Заборонену кімнату. До неї мій батько нікого, навіть мене, жодного разу не пустив.
Петрик уважно оглянув двері. Яку таємницю приховує ця кімната?
Діти зупинилися під вікнами королівської їдальні.
— Бачиш, он там поле,— сказала Марципанка.— Там ростуть солодкі марципани.
Петрик повернувся, щоб глянути, але... Те, що він раптом почув з вікна, примусило його забути про чудесне поле.
З королівської їдальні почувся голос короля:
— Пиріжок, Карамелько, вийдіть на хвилинку! Мені треба поговорити з моїм королівським кухарем.
За мить долинув голос дядечка Медяника. В ньому було стільки гіркоти й болю!
— Коли ж ви відкриєте мені цю таємницю? Скажіть, хто моя люба доня? Я ж усе роблю, що ви наказуєте. Навіть льодяникове військо створив для вас!..
А голос в короля був роздратований. Лагідність, з якою він зустрів Петрика, кудись зникла.
— Створив, створив!.. Вони не такі злі, як я мріяв. І до того ж строк вашої служби в мене ще не скінчився. Слугуйте далі, бо я король! Інакше зовсім не дізнаєтесь, де ваша донька!..
— Про кого це так турбується дядечко Медяник? — спитав Петрик.
Але Марципанка смикнула його за рукав:
— Ой, ці дорослі розмови мені так набридли! Я вже не сприймаю їх. Дядько Медяник завжди чимось незадоволений. Ходімо звідси!
Вона схопила Петрика за руку, і діти побігли в поле.
ПІДДАНІ КРАЇНИ МАРЦИПАНІЇ
Величезне поле було геть вкрите свіжими марципанами, що висіли на низеньких рудих кущиках, як помідори. ГІетрик не втримався і зірвав найменший марципанчик. Він був смачний, однак хлопчик тільки надкусив краєчок.
— Слухай, Марципанко! Невже у вас нема чогось солоного, кислого чи хоча б гіркого?
Дівчинка здивовано глянула на Петрика.
— Солоне, кисле, гірке? Які жахливі речі ти говориш! У нас заборонено навіть слова такі вживати. У нас усе лише солодке. Ми ж єдина в світі країна Марципанія!
Під розлогою вишнею у холодку спали просто на траві хлопчики та дівчатка. І навіть хропли...
їм спалося, мабуть, дуже солодко, бо коли хто-небудь позіхав, збираючись прокинутися,— з вишні летіла... велика слива! Та так ловко — просто у рота. Не розплющуючи очей, володар смачної сливи, що аж стікала вся соком, мовчки з'їдав її і хропів собі далі.
— Де це бачено, на вишні сливи ростуть! — Петрик не вірив власним очам.
— А що ж тут дивного? — не зрозуміла Марципанка.— Як мій тато накаже Медяникові, так і буде!
— І вишня сама знає, кому й коли кинути у рота сливу? — єхидно спитав Петрик.
— Зараз побачиш! — усміхнулася Марципанка.— Агов, хто сьогодні охороняє найсолодший сон підданих країни Марципанії?
Зверху почувся урочистий голос:
— Охороняти найсолодший сон підданих країни Марципанії сьогодні доручено мені, Вареничку-Лавреничку! А хто ви такі? Звідки з'явилися? Слив уже обмаль, на всіх не настачишся.
— І чого ти знов неправду кажеш? Ану, спускайся вниз, Вареничку! — наказала Марципанка.
Хлопчик мавпочкою гойднувся на гілці, відірвався обома руками і за мить стояв на землі.
Він, мабуть, вже зметикував, хто турбує його, бо дзвінко гукнув, погладжуючи рукою товстеньке черевце:
— Підйом! Підйом! Підйом!
Хлопчики і дівчатка підхопилися із землі, дожовуючи, хто не встиг, свої сливи.