— Нашій славній принцесі Марципанці та її супутникові — невідомому нам хороброму лицареві — гурра! Гурра! Гурра!
Петрик не втримався:
— Та годі вам! Все у вас солодке, аж нудно!
— Ой, не кажіть так незвично! — стурбувалась дівчинка з білявими кісками.— Наша країна найкраща, найкраща, найкраща! — І дівчинка тричі підстрибнула.— В мене й ім'я солодке — Соложеничка!
— І принцеса Марципанка найкраща! — впевнено мовив високий хлопчисько з блакитними очима і чубчиком, що стирчав, наче голки у їжачка.— А мене звуть Пундик.
І Пундик теж тричі підстрибнув.
— І король Марципан найкращий! — гукнули діти всі разом і, побравшись за руки, тричі підстрибнули.
Петрик лукаво примружився:
— Так... виходить, ви справді найкращі... А скажіть, хто вам черевички, штанці та платтячка шиє?
Діти перезирнулись.
Пундик відкашлявся і впевнено сказав:
— Вони теж самі ростуть!
Петрик аж руками сплеснув від здивування.
— А цікаво, що ви найкраще вмієте?
— Їсти! — миттю відповіла Соложеничка.
— Спати! — додав впевнено Пундик.
— Вітати мого тата — короля Марципана! — гордо вставила Марципанка.
— А ще?
— Вартувати на цій вишні і кидати ловко сливи!
— А ще?
Діти мовчали. Лише Марципанка тихенько спитала:
— Хіба цього замало?
— Ой, замало! — похитав головою Петрик.— Може, ви вмієте співати? Чи яку-небудь гарну гру знаєте?
Діти здивовано перезирнулися. Тоді Петрик поліз у кишеню штанців і вийняв звідти шматочок хліба з білими цяточками солі. Він перерахував дітей і розламав шматочок на стільки ж кусників.
Кожному дістався малесенький кусник.
— Ой, смачно ж! — навіть вигукнула Соложеничка.
— Що це таке? — здивувався Пундик.
— Воно теж росте у полі? — діловито спитав Вареничок.
Петрик опустився на землю посеред кола.
Всі теж сіли, крім Марципанки.
— А ти чому стоїш? Хочеш бути вищою од інших, бо королівська донька? Чи платтячко нове боїшся зім'яти? В тебе ж їх багато.
Марципанка глянула на Петрика, підняла ніжку, щоб за звичкою знов тупнути, однак передумала й теж сіла просто у траву.
— Так от,— сказав Петрик,— ви їли хліб. Ця їжа — найсмачніша. Але вона не для тих, хто вміє лише їсти, спати і вітати короля. Зрозуміло? В країні, звідки я прийшов, ледарів Немає. А ви ж не працюєте. І нічого не вмієте!
Але тут схопився Пундик.
— Хоч ми й ке працюємо і нічого не вміємо, але ми найкраще від усіх не працюємо і найкраще від усіх нічого не вміємо. Ми — жителі найкращої в світі країни Марципанії!
— Найкращої, найкращої! — хором повторили діти.
Ще мить — і вони б уже не слухали Петрика.
Але Петрик теж скочив на ноги:
— Які ж ви кращі, коли навіть у піжмурки не вмієте гратись!
Діти замовкли.
— Що ж це воно таке — у піжмурки гратися? — раптом задумливо спитала білява Соложеничка.— Здається, колись я гралася так... Давно колись, вже забула...
І Пундик стояв замислений:
— Я теж колись грався у піжмурки...
Петрик здивувався. Щось йому здалося дивним у тому — може, в Соложенички та Пундика просто пам'ять погана?
— То я вам нагадаю... Станьмо в коло!
І Петрик почав уголос читати віршика, за кожним словом по черзі торкаючись долонькою Соложенички, Пундика, Вареничка, Марципанки і себе:
Раз, два, три, чотири!
Тебе грамоти не вчили,
Ні писати, ні читати.