Останнє слово «гратись» припало на Соложеничку.
— Жмурися, Соложеничко! — сказав Петрик.— А ми будемо ховатись. Кого першим знайдеш, той на твоє місце стане.
Дівчинка подалася до вишні жмуритися, а діти швидко побігли ховатись.
Але Петрик трохи забарився. Він не знав жодної тутешньої схованки і тому кинув оком навіть в бік палацу. Зліва від нього була кругла щільна огорожа. Петрик вже знав — там росте торт. І справа від палацу він помітив огорожу, ще вищу, квадратову, з гострими кілками угорі. Петрик помчав за ріг і принишк.
Йому раптом здалося, наче за плечем хтось дихає. Але Петрик саме стежив за грою, нишком визираючи з-за рогу,— що там робить Соложеничка? — і ке зважив на це.
Соложеничка постояла трохи біля вишні з заплющеними очима й запитала:
— Чи вже?
Ніхто їй не відповів. Соложеничка розплющила очі. Навколо нікого не було...
Петрик з-за рогу помітив, що дівчинка одразу пішла в протилежний бік від палацу до якихось кущів.
«Мабуть, там є чудові схованки! — позаздрив Петрик.— Але зараз дуже добре, що Соложеничка пішла туди...»
І Петрик вихором помчав до вишні. За ним теж хтось біг, гучно гупаючи по землі ногами.
Петрик тричі вдарив долонькою по стовбуру:
— Знов жмурись, Соложеничко!
В цю мить маленька постать вигулькнула з-за Петрикової спини і почувся дзвінкий голос:
— Тук, тук, тук! Знов жмурись, Соложеничко!
Це був... льодяник!
Петрик так вразився, що й слова не міг вимовити. Діти оточили льодяника:
— Дива, а ми й не знали, що ти вмієш гратися!
А льодяник тоненьким голоском попрохав:
— Ні, я ще не вмію, але дуже хочу — і разом з вами!
— Тоді треба проказати нового віршика,— мовив Петрик:
Попіл, попіл, попільниця, А де ж наша зозулиця?
Раптом він замовк... Здивовано озирнувсь: — Друзі, а де ваш Вареничок-Лавреничок?
Справді, хлопчика з кудлатою головою і тугеньким черевцем не було.
— Вареничку-Лавреничку, озовися!
— Ось він, ось! Бачу його, бачу,— зацокотіла Соложеничка.
Всі подивилися туди, куди вона показувала.
Але Вареничок був не сам. Разом з ним до дітей поспішали король Марципан, Перший і Єдиний міністр Трюфель у своєму широкому корковому капелюсі, солдати льодяники та Карамелька з Пиріжком — ті самі, що вихваляли короля.
— Взяти його! — ще здалеку крикнув король Марципан, вказуючи товстим пальцем на Петрика. Льодяники побігли до хлопчика і оточили з усіх боків. Всі вони були малі — Петрикові до грудей, вельми суворі і дуже СМІШНІ З СВОЇІУШ рум'яними щічками і кирпатими носиками.
— Татуню, що це таке? Чому ти мого гостя вважаєш за свого бранця? — капризно скривила губи Марципанка.
— Бо він думає, що є країна краща від нашої! — сказав король.
— І за це ти віддаєш його льодяникам? — Королівська донька аж руками сплеснула.— Тоді хай вони й мене теж заберуть разом з Петриком. Бо я хочу навчитись гратися!
— Гратися? — очі в короля Марципана раптом стали вузькі й блиснули жорстоко. Навіть його донька злякалася.
— Мій Перший і Єдиний міністре! Заарештуйте принцесу Марципанку і власноручно відведіть її до королівської в'язниці разом з цим хлопчиком! А ти, дурню,— крикнув король на льодяника, що хотів погратись у піжмурки,— за те, що покинув вартувати біля огорожі, поза чергою вартуватимеш все літо!
Петрик спитав у бідного льодяника:
— Що за тією огорожею?
— Не знаю... Кажуть, сад якийсь.
Король Марципан з підозрою глянув на льодяника :
— Що ти сказав зараз?
Але не почувши відповіді, ще більше розсердився.
— Гей, ви! — крикнув король до дітей, що збилися у мовчазну купку.— Знову вкладайтеся спати під вишнею. Але сьогодні вже ніхто з вас не дістане жодного солодкого марципана, жодного тістечка з кремом, жодного пірника! — І король гукнув:—Слава найкращій у світі Марципановій країні!
Діти недружно відповіли:
— Слава... Слава...
А дівчинка у кумедному ластовинні в цей час сперечалася з Вареничком.
— Ні, ти вже другий дізнався, куди пішов цей такий негарний хлопчик з Марципанкою. У мене ж тонкий слух, я перша почула, як Марципанка запросила Петрика йти сюди.
— Але ж ти нічого не сказала про це нашому доброму королю Марципану, а я виказав! — ї Вареничок задоволено погладив своє черевце.
НЕПРИСТУПНА В'ЯЗНИЦЯ
Час, мабуть, розповісти, чому в Першого і Єдиного міністра був незвичайний капелюх його виготовив сам пан Трюфель з товстого
корка. Міністр навіть спати лягав у ньому. Адже ніколи не можна було передбачити, коли на його голову впаде гнів короля, а коли ласка. І коли падав гнів, Перший і Єдиний міністр навіть вуха ховав у капелюсі, а коли падала ласка — він підставляв капелюха назустріч їй і низенько вклонявся.