— Швидше на волю!
І першим провалилося у велику дірку.
Марципанка, а за нею Петрик вільно пролізли крізь отвір і опинилися на марципановому полі.
Діти почали міркувати, куди їм краще бігти.
Але Мишеня спокійно сиділо на місці і, здавалось, зовсім не думало поспішати.
Петрик це помітив:
— Хіба тобі не по дорозі з нами?
— Та знаєте,— чомусь зніяковіло Мишеня,— я вже залишусь тут. Бо страшенно люблю смачненьке. Навіть більше за короля Марципана. І хоч він мене лає, поцуплюю найсмачніші наїдки з його столу. Недарма він вважає мене найкращим служником і найбільшим ворогом країни... Ой,— схаменулося Мишеня.— Це ж найбільша королівська таємниця!
— Ну, тоді прощавай, Мишенятку! Дякуємо тобі за все!
— Я тобі дам щось смачненьке, коли тато вибачиться переді мною за те, що кинув мене до в'язниці! — додала королівська донька.
І діти швидко побігли вперед, подалі від королівського палацу.
Петрик озирнувся. Мишеня ще стояло і махало дітям лапкою...
Марципанове поле залишилося позаду. Діти продиралися крізь ті колючі терни, де ховалися малі марципанці, коли грались у піжмурки.
Починало світати. Марципанка хапала дрижаки. Петрик помітив це, простягнув їй свою курточку:
— Тримай, мені добре і в самій сорочці. Я угрівся!
Колючі терни скінчилися. Але скінчився і город. А попереду виникло широке провалля. Діти зазирнули в нього — і відсахнулися. Таке воно було глибоке. Стали шукати стежки вниз чи бодай якихось кущів, аби можна було чіплятися за них.
І раптом позаду хтось гукнув дзвінко:
— Стійте!
Саме в цю мить Петрик побачив стежинку, що вела у провалля, і, взявши за руку Марципанку, кинувся туди.
Але не встиг...
Тверді руки вхопили його і Марципанку, і хлопчачий голос весело спитав:
— Цікаво, чого ви тікали?
Петрик з Марципанкою, здивовані, враз обернулися.
Перед ними стояв Пундик. Чубчик його стирчав їжачком, а блакитні очі аж сяяли радістю.
— Нарешті ми всі разом!
спуск у провалля
Марципанка з Петриком знову опинились у дитячому колі. На цей раз ніхто вже не вихваляв їх, хоча діти раділи — адже Петрик та Марципанка разом з ними!
Пундик сказав:
— Ви чули, як король наказав не давати нам ні солодких пиріжків, ні тістечок з кремом, ані пірників. Якщо так — не будемо вихваляти більш його, а підемо геть з країни. Хай пошукає нас! Он навіть Вареничок-Лавреничок пристав до нашого гурту.
— Так,— виступив наперед товстенький Вареничок-Лавреничок,— я спочатку не знав, на чиєму боці правда, а тепер знаю! Тільки Карамелька з Пиріжком і залишились у палаці.
Він хитро подивився на Марципанку, але більш нічого не сказав.
Вранішній туман розпливався. От-от мало зійти сонечко.
Петрик мовчав. Бо коли він почув те, що сказав Пундик, він аж почервонів від обурення.
— Друзі,— сказав він.— Виходить, ви втекли лише тому, що вам не дали солодких пиріжків... Але ж того, хто говорить правду, король Марципан кидає у в'язницю... Він навіть доньки своєї не пожалів. Ви ж ні ігор цікавих не знаєте, ні пісень не співаєте. Ходімо краще з країни Марципанії назавжди!
— А де ми ще солодких пиріжків наїмося? — заперечив уперто Пундик.
— Я ж казав, у моїй країні, хто не лінується, той все має. А пісні які в нас гарні, а ігри! Запрошую вас до моєї рідної країни!
— Згода! Згода! — гукнула Соложеничка.
— І я згодна,— сказала Марципанка,— але я повернусь назад, коли мій тато вибачиться переді мною за образу.
Вареничок-Лавреничок теж гукнув: « Згода!» Та насправді він, мабуть, вагався. Бо всі вже спускалися у провалля, а він ще розмірковував.
Вагався й Пундик. Але потім і він рушив униз.
Спуск був важкий і небезпечний.
Діти шукали обходу. З-під ніг Вареничка- Лавреничка, що нарешті щось вирішив для себе і наздогнав інших, весь час вилітали камінці, швидко котилися вниз і боляче били дітей.
— Слухай, Вареничку,— розсердився Пундик,— чому ти заважаєш усім? Шукай собі краще стежинку сам. А я спускатимусь останнім.
Суворі скелі височіли над дітьми, внизу клубочився туман. Петрик кинув камінчик. Той лунко скакав по камінних брилах, доки не вгамувався десь на дні.
Раптом Вареничок-Лавреничок зупинився:
— Стежки далі немає.
— Ой,— задрижала Соложеничка.— Я вже давно боюся... і
Всі замовкли. Невже доведеться піднятися нагору — назад у країну Марципанію, де не можна гратися й співати?
— Ні,— сказав Пундик.— Тримайтесь, ось! — Він вийняв з кишені довгу, тонку, але міцну линву.— Зараз ми прив'яжемо її до цього деревця і по одному спустимося.