що хочемо, те и робимо!
Петрик прокинувся. Ще не розплющуючи очей, зрозумів — сонечко вже підбилося високо, бо припікає.
«Чом я так довго спав?» — подумав хлопчик. Розплющив очі і... нічого не зрозумів! Він лежав не на дні ущелини, а на м'якій постелі у просторій кімнаті.
«Що сталося? Може, це наснилося мені?» — подумав Петрик.
Але, здається, ні... Хлопчик визирнув у вікно. Знайоме подвір'я...
— Он воно що! — тихенько сказав сам собі.— Знову я в палаці короля Марципана!
І Петрик згадав... Він з'їв два пиріжки, бо дуже зголоднів. І одразу заснув...
А де ж нові друзі? Чи, може, їх теж приспали оті смачні пиріжки, що ними пригощали дітей Марципанові солдати?
Петрик прочинив двері.
— Ой! — скрикнув хтось у темряві коридору.
Петрик роздивився. То була Карамелька.
Вона терла свій забитий носик у кумедному ластовинні.
— Що ти робиш під дверима?
— Підслуховую! — з насолодою відказала Карамелька.
— Це ж негарно! Негарно! — розхвилювався Петрик.— Хіба можна так?
— Можна! Можна! — кивала радісно Карамелька.— Наш добрий король Марципан дозволив це мені. Слава йому!
Знадвору почулись голоси, і Карамелька побігла коридором.
Раптом вона стишила ходу — згадала:
— А ти — сонько! Цілу добу спав. Все проспав.
— Невже цілу добу? — аж похолов Петрик.
Він прожогом вибіг на широке подвір'я
пірникового палацу.
— Ой! — знову почувся зойк. Але це була вже Соложеничка.
— Хто налякав тебе, Соложеничко?
— Ой! — знов зойкнула полохлива дівчинка.— Це ти мене налякав.
— Та я ж не страшний! — образився Петрик.
— Страшний, страшний! — почув він позаду себе знайомий хрипкий голос Вареничка-Лавреничка:
— В тебе очі мов діжки, а слово мовиш — наче грім гримить!
— Ой! — перелякалася Соложеничка і сховала голову за стовп, що підпирав королівський балкон.
І Петрик здогадався...
— Виходить, що вам король Марципан дозволив усі забаганки?
— Так! — вигулькнули з-за стовпа білявенькі кіски Соложенички.— Я скільки хочу, стільки й буду лякатися.
— А я все, що надумаю, те й кажу, навіть те, чого ніколи не було! — мовив пихато Вареничок-Лавреничок і погладив своє товстеньке черевце.— Слава наймудрішому королю Марципану, що дозволив мені белібекати що завгодно!
Петрику стало нудно. Навіщо він знайшов цю нещасну країну? Навіщо йому такі друзі, що закохані лише в свої забаганки та в солодкі марципани?..
Хлопчик глянув на вікна першого поверху пірникового палацу. Десь за одним з них, мабуть, була Марципанка...
— А ось і я! — наче почула королівська доня Петрикові думки.— Чи до вподоби тобі моє нове платтячко?
Марципанка підставила до вікна стілець і скочила на підвіконня. Гаптоване золотими узорами біле платтячко аж сяяло в темному отворі вікна.
— В мене тепер знаєш скільки усіляких нарядів?
— Я чула, чула! — раптом з'явилося у вікні поруч Карамельчине кумедне ластовиння.— Багато, дуже багато!
— Ой, я сама бачила, просто страх, як багато! — ствердила Соложеничка.
— А я точно знаю, скільки платтячок у тебе. Тисяча! — впевнено збрехав Вареничок-Лавреничок і знов погладив черевце.
І тут в іншому вікні з'явився Пундик.
— Неправда,— сказав він рішуче. Маленький чубчик його, як завжди, стояв їжачком.— Звідки ця тисяча? Хто б це встиг за добу пошити тобі стільки платтячок?
«За добу»,— повторив про себе Петрик. Виходить, він справді проспав аж добу!
Хлопчик розгубився. Він не знав, що йому робити. Пошепки навіть не сказав, а подумав:
— Навіщо це все королю Марципану?
— А я почула! Я почула! — застрибала на одній ніжці у своєму вікні Карамелька.
Та Петрик вже не слухав нікого. «Треба знайти дядечка Медяника!» — стурбовано думав він.
Кухар жив поблизу королівської їдальні. Петрик постукав у двері...