«Може, дядечко захворів?»
Петрик прочинив двері.
— Чи дома господар?
Коли очі його звикли до напівтемряви, роздивився. Кімнату дядечко Медяник мав невеличку. Там стояло ліжко, акуратно застелене зеленою ковдрою, і стіл. На столі лежали цікаві речі. Іграшкові пістолети, картонні ляльки, м'ячики, гілочки, блискучий кубик. «Все це потрібно для фокусів,— здогадався Петрик.— Але ж куди подівся дядечко Медяник? »
— Пі-пі-пі! — почулося десь біля дверей. Хлопчик подивився туди. Нікого!
— Це я, Мишенятко з безрозмірним животиком! Я ось тут, на підлозі!
Петрик присів навпочіпки.
— Петрику, чи не бачив ти дядечка Медяника?
— Ні,— зітхнув хлопчик.— Я сам шукаю його!
— І я теж! — схвильовано сказало Мишенятко.— Розумієш, я дуже голодне! Дядечко хоч і сварився на мене часто, але завжди щось смачненьке залишав. Я дуже-дуже зголодніло! Адже у мене безрозмірний животик!
Петрик уважно глянув на Мишеня:
— А чому в тебе на писку якийсь біленький клаптик?
— Та це папірець! — зніяковіло Мишенятко.— Ми, мишенята, дуже любимо папірці, особливо книжки.— І Мишенятко з безрозмірним животиком навіть облизнулося.
Раптом воно сплеснуло лапками:
— Ой, а може, ти теж хочеш поласувати папірцем? То я тобі зараз принесу...
І, не чекаючи на згоду, метнулося до дверей.
Петрик сів на стільчик. Усміхнувся. Дивне це Мишенятко! Хоче принести якийсь папірець, щоб удвох поласувати ним... Щасливе! Не знає, що діється навкруги. Де ж ти, добрий дядечку Медяничку?
— Ось він! — вигулькнуло з-за дверей Мишенятко.
— Хто, Медяник? — зрадів Петрик.
— Та ні, папірець! — відказало Мишенятко.
В зубах воно й справді тримало папірець.
— Будь ласка, їж собі на здоров'я!
Щоб не образити Мишеня, Петрик простягнув руку за папірцем. Мишеня в кількох місцях встигло прогризти його. З одного боку папірець був чистий, а на звороті було щось написано.
Петрик прочитав уголос:
«Для себе самого — і більш ні для кого!
Дві Найбільші Таємниці Королівства Марципанії.
Перша Найбільша Таємниця...»
— Це я, це я! — пискнуло Мишенятко.— Недарма король казав, що я найкращий служник і найбільший ворог країни, і це — найбільша королівська таємниця!
— Ні, Мишенятку, тут зовсім інше написано:
«Хто наїсться... уш... забуде, хто він насправді є...»
Петрик ще раз перечитав... Дивний папірець!
— Мишенятку, де ти знайшло його?
— У палаці. Там є кімната, біля якої завжди вартує льодяник.
Хлопчик замислився... Справді, він проходив повз ту кімнату, і королівська донька сказала, що тато навіть її до тієї кімнати не пускає...
— Як же ти потрапило до Забороненої кімнати? — здивувався хлопчик.
Мишеня підкрутило лапкою довгі білі вуса і урочисто мовило:
— Це була непроста справа... Мене дивувало, чому льодяники старанно охороняють двері в ту кімнату. І я, Мишенятко з безрозмірним животиком, подумало, що там є щось смачненьке. Взяло та й прогризло дірку з іншого боку у пірниковій стіні. Дивлюсь — нічого немає, лише папірці якісь висять. А вони ж такі смачні! То я і поласувало трохи...
— Ой Мишенятку, Мишенятку, добре, що ти хоч цього папірця не з'їло!
Петрик ще раз уважно перечитав папірець.
— Ось, бачиш,— показав він папірець Мишеняті.— Ти відкусило звідси лише шматочок, але разом з ним і якусь дуже важливу таємницю! «Хто наїсться... уш...» Що таке «уш»?
Мишенятко принишкло...
— Може, це пампушка? — нерішуче сказало воно.
— Але, може, й галушка! — заперечив Петрик.— Бачиш, Мишенятку, що ти наробило? У слові, якого ми не знаємо, велика таємниця. Хто з'їсть невідому нам їжу, забуде, хто він є...
— Нашому дядечкові Медянику відомо багато наїдків,— зауважило Мишеня.— Може, він іще якусь їжу на «уш» знає.
— Ти маєш рацію! Ходімо пошукаємо його.
Але тільки-но Петрик з Мишенятком підійшли до кухні, як почувся нудотно-солодкий голос королівського Першого і Єдиного міністра Трюфеля:
— До обіду, дітоньки! Король Марципан кличе вас до столу!
Хлопчик згорнув папірець і сховав його у кишеню штанців.
Ось вже знайома Петрику довга зала. Трон наприкінці. Король Марципан ще більш погладшав. І губи масні, облизується. Мабуть, щось їв смачне.