Король Марципан кивнув своєму Першому і Єдиному міністрові Трюфелю. Той тричі сплеснув у долоні.
— Дітоньки, привітаймо свого найкращого, наймудрішого короля!
Юні марципанці хором проказали:
— Слава найкращому королю Марципану, який дозволив нам що завгодно робити, нічого не робити, говорити, нічого не говорити. Слава! Слава!
Король Марципан хитро примружив ліве око, а правим уважно глянув на Петрика.
— Бачиш, хлопчику, за що вдячні мені мої дітоньки, мої найвірніші піддані? Я їм усе дозволив, і вони вже ніколи не захочуть втекти з країни Марципанії, бо це найкраща країна. Це мій фокус. Найкращий за всі фокуси. От! Медяник не хотів робити фокусів для мене, все для дітей. То я сам собі зарадив. От!
Перший і Єдиний міністр Трюфель знов тричі сплеснув у долоні, і двоє цукеркових солдатиків внесли велику тацю.
На ній лежали черстві, прибиті пилом марципани. А на вершечку велика жовта груша.
Перший і Єдиний міністр Трюфель взяв грушу і урочисто поклав її перед Петриком.
— Приємного апетиту! — солодко сказав він.
Перед іншими дітьми Трюфель поклав черстві марципани.
— А чому мені грушу, а іншим —марципани? — здивувався Петрик.
— Бо ти наш дорогий гість! — сказав король.— їж на здоров'я!
Найбільший і найчорніший марципан Перший і Єдиний міністр Трюфель подав, низенько вклонившись, своєму королю.
Той скривився:
— Знову, як мені, то найгірша їжа...
— Осмілюсь зауважити,— розплився в нудотно-солодкій усмішці Трюфель,— ви завжди казали: «Діти — наші квіти, все для них...»
— Помовч! — буркнув король.
Петрик наставив вушка. Однак нічого цікавого більш не почув. Тоді він спитав у короля напрямки:
Скажіть, будь ласка, а де дядечко Медяник?
Король ще раз хитро прискалив око і сказав:
— Наш кухар там, де я звелів... Ой, дітоньки, яка це невдячна людина! Він відмовився навіть за марципановим полем доглядати. Він і вас не любить, він каже, що торт ще зелений і від нього живіт болітиме.
І король знов облизнувся, наче згадав щось дуже смачне. Потім він став гризти марципан, який подав йому Трюфель. Однак полишив тільки сліди зубів на стверділій, наче кремінь, скоринці.
«Ой, мабуть, король не такий вже поганий,— зрадів Петрик.— Мені, своєму гостеві, яку смачну грушу дав, а сам черствим марципанчиком обідає!»
Петрик підбіг до трону і простяг грушу королю.
— Будь ласка,— сказав він щиро,— ось вам моя груша!
Але король подарунка не взяв, а стурбовано замахав руками:
— Ні, ні! Я знаю, наші груші дуже смачні. Однак в мене від них буває нежить!
Петрик аж засміявся: нежить від груш? Він повернувся на своє місце за столом і вже хотів сам послати ту грушу до рота, як раптом... Хлопчик ледь не скрикнув від несподіваної здогадки: у папірці із Забороненої кімнати було написано — «уш». Це ж, напевне, груш! «Хто наїсться груш, забуде, хто він насправді є...» Недарма на першому обіді король сам простягнув Петрикові грушу! І зараз так дивно розщедрився. Він хоче, щоб я щось обов'язково забув...
Петрик закрутився на своєму стільці. От вона, підступна зброя тутешнього короля! Це якась незвичайна груша!
Петрик непомітно кинув грушу на підлогу.
— Куди ти подів грушу? — підозріло спитав король Марципан.
— Я вже з'їв її! — почервонів Петрик. Він збрехав вперше в своєму житті.— Така смачна була!
Король Марципан уважно подивився в Петрикове обличчя.
— Можливо, й так... Щось в тобі змінилося, ти почервонів.
— Пі-пі-пі! — пискнуло в цю мить під Петриковим стільцем Мишенятко. Хлопчик взяв Мишеня на руки, воно прошепотіло:
— Дякую за грушу. В мене нежиті не буває! Але я їх не люблю. Краще побіжу в поле, поласую хоч зеленим тортом.
— Гаразд, Мишенятку, біжи. А наїсися, шукай Медяника!
— Я чула, чула! — вихопилась Карамелька.
Проте на неї ніхто не звернув уваги, бо саме в цю хвилину король Марципан дав знак скінчити обід.
Діти побігли на подвір'я через марципанове поле — під вишню. Петрик теж пішов слідом. Кущики з рудим листячком прив'яли, похилились до землі, а всі марципани стали тверді, аж чорні. Свіженького жодного. Це вразило Петрика. Коли дядечко Медяник зник, чомусь одразу всі марципани почерствіли. Виходить, хтось доглядав за ними, поливав поле?
Спати, мабуть, ніхто з дітей не хотів. Бо вони, хоча й посідали в холодочку під вишнею, проте ніхто не куняв. Всі мовчали. Було якось сумно й нецікаво. І на вишні не залишилось жодної сливи.
Мишенятко десь шукало дядечка Медяника... Петрик і сам ладен був кинутись на пошуки, але боявся, що льодяники помітять це і донесуть королю Марципану. Адже тепер вже достеменно відомо — дядечко не з своєї волі кудись зник... Треба бути обережним. В цій країні все дивне. А може, діти не такі вже й погані? Щоб одразу та так змінитися!.. Петрик не хотів у це вірити!
— Гей, хлоп'ята, я щось знаю!
Діти сіли кружечком.
— Давайте придумувати казки. У нас до вечері он скільки часу. Почнемо...— Петрик обвів поглядом дітей,— почнемо з Вареничка - Лавреничка, бо він найбільший брехун.
— Чому я брехун? — аж скипів Вареничок- Лавреничок і скочив на ноги, виставивши перед собою зціплені кулачки.
— Годі, годі тобі! — твердо мовив Петрик.— Всі ми знаємо, як ти неправду казати вмієш. Але зараз не бреши, а гарненько вигадуй. Так, щоб цікаво було.— Петрик лукаво глянув на Вареничка.— Може, ти найрозумніший серед нас. Тоді ми тебе станемо поважати як друга.
Вареничок-Лавреничок сів, задумливо погладив черевце: