Але Петрик не почув Вареничкової казки. Ззаду хтось тихенько поторсав його за сорочку. То було Мишенятко з безрозмірним животиком.
Воно змахнуло нишком лапкою, наче закликало Петрика кудись із собою, і побігло вбік.
Хлопчик стурбувався.
— Вибачте, будь ласка, зараз мені негайно треба відлучитись...
Коли до дітей було вже далеко, Мишенятко зупинилось.
— Петрику, я знаю, де дядечко Медяник!
З маленьких мишеняткових очей скотились
дві великі сльозинки.
ЗУСТРІЧ КОРОЛЯ З КУХАРЕМ
Мишенятко бігло полем так швидко, що Петрик ледве встигав за ним.
— Сюди, Петрику. Я саме бачило — льодяники вели дядечка Медяника до шоколадної в'язниці.
Почувши страшну новину, Петрик стишив ходу...
— Зачекай, Мишенятку, не біжи. Коли льодяники нас помітять, ми вже не врятуємо нашого Медяника.
Петрик з Мишенятком далеко стороною обійшли в'язницю і сховалися в густих кущах.
Хлопчик обережно розсунув гілки. Вхід до в'язниці був прямо перед ними. Але біля дверей ходив льодяник із списом. На ремінці в нього теліпався великий блискучий ключ.
— Це ключ від дверей! — мовило Мишеня.— Давай кинемось на льодяника і заберемо ключа!
— Ти справді хоробре Мишенятко,— з повагою сказав хлопчик,— але зараз потрібна хитрість. Бо льодяник може в якийсь спосіб покликати інших на допомогу, і тоді все пропало!
— Ось він! — злякано пискнуло Мишенятко.
— Хто? — перепитав Петрик.
— Король Марципан!
Льодяник виструнчився, віддав королеві честь. Марципан буркнув:
— Відчиняй!
Коли король пройшов, льодяник хотів зачинити за ним двері. Але король наказав:
— Ні, ні, хай будуть прочинені!
Петрик усміхнувся: «Думає, що льодяник і його раптом може зачинити у в'язниці».
По хвилині мовчання з в'язниці почувся голос дядечка Медяника.
— Хоч дітей нагодували?
Король відповів охоче:
— Аякже!
— Чим саме?
— Як ви казали — тортом!
— Пі-пі,— захвилювалось Мишенятко.— Ой, який брехун! Сам сказав, що торт ще зелений!
Голос в дядечка Медяника пом'якшав.
— Це дуже добре. Але я все одно не прощу вам отих сонних пиріжків. Це ж на здоров'ї дітей позначиться!
— То був прикрий випадок. Адже зайда Петрик хотів, щоб діти полишили нашу найкращу країну! А ви ж і самі цього не хочете, га?
— Так, не хочу... Марципане, де моя донька? — голос Медяника був дуже схвильований.— Я відчуваю, вона десь тут, поруч. Строк моєї служби сьогодні минає. Скажіть мені врешті-решт, де моя люба доня? Де діти, з якими вона колись гралася?
Запала мовчанка.
Потім з-за дверей знов почувся голос короля:
— Хіба це так важливо? У вас є свої таємниці, а це — моя.
— Але чому ви хочете дітей на паненят перетворити? Вони ж нічого не вміють, тільки солодко їдять та сплять!
— Ой, Медянику, Медянику! Сива ви людина, а нічого ще не зрозуміли,— голос в короля був лагідний. Петрикові здалось, наче він аж співає: — В світі стільки злого. Хай хоч мої найвірніші піддані не знають про це. Хай хоч вони не бачать гіркого в житті і за столом. Хай солоний піт не ятрить їм рани, а вода і їжа в них завжди будуть солодкими. І щоб ви не думали, що я злий, відсьогодні ви вже не просто королівський кухар, а міністр Королівських Сніданків, Обідів і Вечер. І отже — приступайте до своїх обов'язків, бо солодкі марципани в полі без вас черствіють, а вишня не родить слив.
— Ні, це нечесно. Ви хочете підкупити мене!
Голос дядечка Медяника став гнівним:
— Я не вірю вам. З солодощів самі паненята родяться! Чому ви ховаєте від мене мою доню? В цьому якась підступна таємниця! Доки не скажете, де вона, де її друзі,— геть звідси!
За мить Петрик побачив, як у дверях з'явилось червоне розлючене обличчя короля Марципана. Він швидко обернувся і крикнув:
— Начувайся, кухарю! Скоро й черствих марципанів дітям не стане, а торта нам з Першим і Єдиним міністром Трюфелем вистачить надовго!
І король поспішив до палацу.
«Що робити? Як визволити Медяника?» — хвилювався Петрик. Треба було негайно щось придумати, доки льодяник не зачинив двері на замок!
Петрик підняв камінець і кинув його в льодяника. Камінець попав просто у спину цукерковому солдатикові. Той, розлючений, полишив двері і подався до кущів.