— Ми у пастці! — затремтів Петрик.
— Є вихід! — пискнуло Мишенятко.— До кімнати я прогризло лише нірку, але під підлогою є справжній підземний хідник!
І Мишенятко взялося вигризати більшу дірку у пірниковій підлозі.
— Швидше, Мишенятку,— благав Петрик.— Двері вже тріщать!
— Не турбуйся,— заспокоїло Мишенятко,— в мене ж безрозмірний животик!
За хвилину велика дірка була готова.
Петрик глянув униз — справді там був підземний хідник.
Він стрибнув і відійшов убік. Слідом за ним гепнувся дядечко Медяник. На руках він тримав Мишенятко — в того животик став, наче бубон, і само бігти воно не могло.
Дядечко Медяник обмацав у темряві стіни. Хідник вів кудись убік.
— А тепер попереду піду я! — сказав рішуче добрий кухар.— Петрику, тримайся за мене! - Все буде гаразд!
— Та це я випадково розгубився! — зніяковів Петрик.
Грюкіт льодяників і тріск дверей завмирали позаду...
ОСТАННІЙ БІЙ
Підземний хід скінчився. Попереду блимнув сонячний промінець.
Дядечко Медяник помацав правицею кам'яну ляду, що прикривала вихід на поверхню.
— Петрику, потримай Мишенятко...
Кухар обома руками натиснув на ляду, і
вона впала кудись набік.
Дядечко Медяник висунув голову на поверхню. Сміливці потрапили до саду, в якому навіть він, королівський кухар, ніколи не був.
Над головою в дядечка Медяника на вербі гойдались жовті груші, а неподалік на клені —
яблука... Дядечко Медяник протер очі, сам собі не вірячи. То були золоті яблука! Друга Найбільша Таємниця країни Марципанії!
Велика квадратова огорожа з гострими кілками угорі, ще більші ворота закривали сад від цікавих очей.
Добрий кухар пересадив через огорожу Петрика з Мишенятком і сам, крекчучи, видряпався в садок.
— Допоможи мені, Петрику!
Втікачі вдвох насунули ляду на отвір в хіднику.
Знизу почулось глухе грюкання, гепання, гекання, хекання.
— Швидше до яблук! — гукнув королівський кухар.
Разом з Петриком вони рвали золоті яблука і ховали їх — дядечко у просторі кишені, Петрик — за пазуху.
Одне яблуко зірвалось з гілки і впало на землю. Мишенятко передніми лапками і носиком швидко покотило його до зачинених воріт.
— Якщо перший Марципанів ключ саме від цих воріт, ми врятовані,— розмірковував добрий кухар,— а коли ні...
Він устромив ключа у замок, повернув його тричі. Замок тоненько дзенькнув.
— Петрику,— сказав на вухо хлопчику дядечко Медяник,— за цими ворітьми завжди чергують два льодяники і завжди — спинами до воріт. Зараз ми кинемось на них, штовхнемо у садок і швидко зачинимо ворота. Де ти полишив своїх нових приятелів?
— У холодку під вишнею.
— Це добре, бо недалеко. Тримайся мужньо, хлопчику!
І дядечко Медяник широким помахом руки розчинив ворота...
Але за ворітьми мовчки стояли не два льодяники і не спинами до втікачів. Ціле льодяникове військо на чолі з Першим і Єдиним міністром Трюфелем виставило гострі списи назустріч Медянику, Петрику і Мишеняткові з безрозмірним животиком!
— До бою, мої вірні льодяники, до бою! — гукнув Трюфель.
Блиснули гострі списи цукеркових солдатиків. Ще мить — і невідомо, чи посміхнулося б коли-небудь доброму Медяникові, Петрику і Мишеняткові сонечко...
І саме тоді добрий кухар і фокусник дядечко Медяник, що не розумівся на військовій справі, придумав фокус, який потім було записано в історію країни Марципанії найбільшими літерами!
Він гукнув такі дивовижні слова:
— Мур-бур-цур-твіст!
Хто найкращий танцюрист?!
І грізні цукеркові солдатики, що займалися лише військовими вправами, глянули на дядечка Медяника й ну танцювати! Вони кумедно повертались на всі боки, сідали й швидко схоплювались. Це виходило в них дуже незграбно.
А дядечко Медяник чаклував:
— Мура-бура-мацапура!
Це не танок, а халтура!
Льодяники покидали гострі списи, що заважали їм, та вдарили навприсядки! Проте вони, мабуть, були недосвідчені танцюристи, бо швидко й попадали на землю.
— Годі вам марширувати та списами розмахувати. Відвоювалися! — сказав дядечко Медяник.— Руки вгору!
Льодяники задрижали, наче листя на осінньому вітрі, і, сидячи, підняли догори руки.