— Дядечку Медянику!
— Петрику!
— Мишенятку!
Це гукали юні марципани . Вони щосили бігли до переможців льодяникового війська.
— Що сталося? — стурбовано спитав Пундик.
— Потім, потім! — усміхнувся до дітей дядечко Медяник.— Ми ще встигнемо вам про все розповісти. А зараз — тримайте!
І дядечко Медяник, Петрик і Мишенятко простягнули дітям по золотому яблуку.
— Дякую! — сказала Карамелька і відкусила шматочок яблука. Похвалила: — Як смачно!
— І мені дайте! — ревниво попрохав Вареничок-Лавреничок, який забарився і прибіг останнім.— Найбільше яблуко дайте!
— Тримай! — Петрик вийняв з-за пазухи яблуко.
— Ой! — скрикнула Соложеничка.— Куди поділась Карамелька?.. Ой-ой! А де Вареничок- Лавреничок?
Замість чорнявої Карамельки тепер поруч не стояла тоненька білявенька дівчинка, зовсім не схожа на колишню Карамельку.
А на тому місці, де тільки-но був товстенький Вареничок-Лавреничок, з'явився хлопчик, підтягнутий і стрункий.
Він щиро привітався: — Добрий день! На жаль, я не знайомий з вами,— хлопчик кивнув на білявеньку дівчинку,— крім Каролінки... А моє ім'я — Валерик.
— Яка цікава гра!—застрибала Соложеничка.— Я теж хочу бути іншою.
І от не стало ще одного яблука, але не стало й Соложенички,— а до дітей усміхалась тепер чорнокоса дівчинка!
— Саллі! — привітно назвала вона своє ім'я.
— Пундику, де ти? — скрикнула Марципанка.— Пиріжечку, куди ти подівся?
— Ні, я Петро! — заперечив кароокий смуглявий хлопчик.
— А я Панас! — сказав веснянкуватий.
— Ой, як довго ми не бачились!
— Саллі, в тебе справжня коса виросла!
— І Валерик високий такий!
— А в Панаса ще більше веснянок!
— Ні, не більше,— заперечив Панас.— А от чому нас менше нині? Де Марійка?
— Справді, де наша Марійка? — захвилювалась Каролінка.
Дядечко Медяник присів навпочіпки перед Марципанкою, взяв ласкаво дівчину за плечі зазирнув в її карі очі:
— Марципаночко, з'їж яблуко! Бачиш, всі діти стали такими, як були колись. їх зачарував король Марципан.
— Ні, ні! — заперечила Марципанка. Навіть ніжкою тупнула.— Я королівська доня. Принцеса Марципанка!
Вона раптом заплакала, ручками розмазуючи сльози по рожевих щічках:
— Де мій тато? Чом ви полонили його вірних льодяників? Що ви зробили з моїм татом?
— Ай справді! — спохопився дядечко Медяник.— Трюфелю, де король?
Перший і Єдиний міністр почервонів:
— Я дуже вибачаюсь, мені соромно про це казати, але його королівська величність застряла у підземному хіднику і навіть поворухнутись не може.
Дядечко Медяник глянув на льодяників. Ті мовчки сиділи на землі з піднятими угору руками.
— Опустіть руки,— наказав Медяник,— і повертайтесь до будинку, де ви жили!
Льодяники зникли, наче їх і не було тут.
— А ви, Трюфелю, ходімте разом з нами!
У коридорі, що вів до Забороненої кімнати,
було пусто. Лише Льодичок лежав нерухомо біля потрощених дверей.
Дядечко Медяник кинувся на коліна:
— Льодичку, милий, ти захистив нас, ти своєю смертю врятував дітей, допоміг нам дізнатись про таємницю золотих яблук. Ми завжди тебе пам'ятатимемо!
І раптом... раптом всі почули стогін:
— Я теж пам'ятатиму...
— Ти живий! — дядечко Медяник припав вухом до грудей Льодичка.
— Так,— прошепотів Льодичок,— недарма ви зробили мені серце.
— Ти житимеш! — гаряче сказав дядечко Медяник.— Зараз перев'яжу тобі рани.
Добрий фокусник країни Марципанії вийняв з кишені бинт, старанно перев'язав руку і голову Льодичкові.
— Петре, Панасе! Віднесіть Льодичка до королівських покоїв,— сказав дядечко Медяник,— там йому буде затишно й спокійно.