— Хай шумлять восени холодні зливи, хай лютує мороз узимку,— хочу до рідного лісу!
Вітер схвилювався.
Війнув крилами.
— Добре, спробую якось тобі зарадити!
...Хмаринки пливуть у небесній блакиті.
Хмаринки...
Он — схожа на білу троянду. Там он — як корабель з вітрилами.
А на самісінькому обрії Дерево Рожеве летить, тріпоче дивним віттям.
Рідну землю вітає.
ЯК РЕП'ЯШОК СВІТ ПОБАЧИВ
Малий цікавий Реп'яшок ріс на пустирі за будинком. Ніхто туди ніколи не приходив, бо там і злої Кропиви повно було, й густих Лопухів, і каміння гостре лежало.
І Реп'яшкові сумно було. Ні з ким навіть словом перемовитись. Сякі-такі новини почути.
Реп'яшок питався в Кропиви, яка найбільше від усіх привертала до себе увагу і коли що — безжально кололася:
— Шановна Кропиво, що чути, що нового в світі?
Зла Кропива нервувала:
— Ну, чого пристаєш, ніби справжній Реп'ях? Які в нас новини? Навіть вжалити нікого!
Тож коли на пустир завітав веселий Рудий
Пес, що був до всього цікавий, Реп'яшок, не роздумуючи, вчепився йому у хвіст.
Гей, скільки цікавого одразу побачив Реп'яшок! Стільки вулиць, завулків і навіть одну площу!
Сидячи у Рудого Пса на хвості, Реп'яшок ганявся за кішкою, тікав від тролейбуса і, нарешті, помчав на шкільне футбольне поле, де хлоп'ята ганяли м'яча.
Там Реп'яшків Рудий Пес побачив свого чорного колегу, і вони почали знайомитися.
— А я сьогодні потрощив цілу купу смачних кісток,— похвалився Чорний Пес.
— Хе, а мене запрошують у кольоровому кіно зніматися,— я ж он який рудий!
— Зате в мене на хвості Реп'ях більший од твого!
Рудий Пес глянув на хвіст свого колеги, потім на свій — ні, не збрехав Чорний Пес!
Реп'яшок, що сидів на хвості у Рудого Пса, захвилювався:
— Я вже не малий! — крикнув він.
Але Рудий Пес не почув його тоненького голоска. Він підбіг до школярика, що грав за воротаря, потерся йому ззаду хвостом об штани, і Реп'яшкові нічого не залишилося, як перейти до нового господаря.
Адже навіщо нав'язуватися, коли тебе вважають зайвим...
Задзеленчав дзвоник. Школярик підтягнув штанці й помчав до школи.
І Реп'яшок потрапив на урок. Тут було ще цікавіше. Школярик ні хвилини не міг всидіти спокійно за партою. Він дав щигля школярикові, що сидів позаду, і миттю дістав здачі.
Потім став штовхати ногами свого сусіда, так
?еп'яш°к ледь не зачепився за його штани.
Але тут учитель сказав:
— Миколо, чого це ти весь час крутишся? Мабуть, добре урок знаєш, відповідати хочеш? Тож виходь до дошки!
І Реп'яшок опинився біля дошки.
Вчитель запропонував:
— Розкажи нам, Миколо, що ти знаєш про Африку?
Микола довго мовчав, набирав більше повітря в легені.
«Певне, хоче якнайкраще відповісти»,— вирішив Реп'яшок. А Микола сказав:
— Там живуть білі ведмеді!
Ой, як реготав увесь клас!
Реп'яшок не знав, у чім справа, але подумав: «Добре, що я ззаду до штанів причепився. Все ж таки не з мене сміються!»
А вдома школярикова мама дала доброго прочухана синові і за двійку, й за брудний одяг.
— Лишенько моє! — бідкалась мама.— Воно ще й у реп'яхах. Знов десь байдикувало!
— Я не байдикував, а займався своїми справами! — пручався син.
А Реп'яшок образився: «Хіба це погано — бути Реп'яхом?»
Але він не встиг навіть як слід заперечити, бо мама зняла його із штанів і хотіла викинути,— як тут задзвонив телефон. Мама машинально поклала Реп'яшок на стіл та й забула про нього.
Ввечері Реп'яшок дивився телевізор. Він бачив футбол, концерт, а з передачі «На добраніч, діти!» дізнався, що білі ведмеді живуть не в Африці, а на холодній Півночі...