— Агов, Марципане, як справи вашої королівської величності?
— Це ви, Медянику? — почувся невдоволений голос.— Хто вам дозволив так шуткувати зі мною? Де мій Перший і Єдиний міністр Трюфель? Де вірні ЛЬОДЯНИКИ?
— Пане Марципане,— у низькому поклоні схилився над діркою Трюфель,— ми не винні, нас перемогли! І діти з'їли золоті яблука...
— Ой! — скрикнув король.— І ви, Трюфелю, теж?
— Ні-ні! — сполохано відказав Перший і Єдиний міністр.— Я не їв золотих яблук, мені не дали їх!
— Тату! — крикнула Марципанка.— А я не захотіла навіть надкусити золоте яблуко. Я ж не чужа, я твоя доня, правда?
Запала мовчанка...
Дядечко Медяник суворо сказав:
— Пане Марципане, будьте чесні хоч перед самим собою!
Знизу почулося сопіння. Володар Марципа- нії хотів вирватись із міцних обіймів свого підземного хідника.
— Може, принести лопати та розширити хідник? — розмірковував дядечко Медяник.
— Ні, нічого не вийде,— вставив Трюфель,— там же кам'яні стінки...
А знизу почулося скигління:
— Всі покинули мене... Я нікому не потрібний... Ніхто мене не любить...
— Пане Марципане,— хлюпнув носом Трюфель,— я ж казав вам, не їжте стільки торта, бо ще більш потовстішаєте!
Дядечко Медяник випростався на повен зріст, сказав суворо:
— От що, ненажеро Марципане, сидіть собі у підземному хіднику, доки не схуднете!
І добрий кухар вийшов з кімнати.
— Яка ганьба! — сердито бурмотів він.— Жалкувати спілого торта для дітей! А ще прикидався таким добрим!
— Медянику, зачекайте! — почувся розпачливий крик із підземного хідника.
Дядечко Медяник зупинився.
— Що вам там іще треба?
По хвилині мовчання король Марципан сказав:
— Я більше не буду... Мені страшно тут... Я не справжній король. Дайте мені золоте яблуко...
— Ловіть! — гукнув дядечко Медяник.
— І мені дайте яблуко,— нудно-солодко попрохав Трюфель.
Марципанка стояла і, нічого не розуміючи, кліпала карими оченятами:
— Виходить, що я теж...
Дядечко підійшов до дівчинки, обняв, притулив до серця:
— Виходить, що ти теж маєш з'їсти золоте яблуко...
І Петрик, і Каролінка, і Петро, і Валерик, і Панас, і Саллі назавжди запам'ятали наступну мить...
Руде Марципанчине волосся на очах стало золотавим, великі карі очі — блакитними; щезла коронка з цукатів, яку Марципанка завжди губила, а замість неї запломенів віночок з ромашок, гаптоване золотом платтячко перетворилось на вишивану сорочечку і яскраво- червону спідничку.
— Марійко, донечко моя! — скрикнув дядечко Медяник.
— Тату, любий, як довго ми не бачились! Де ти був?
— Я був завжди поруч, але про це треба довго розповідати, доню...
А з підземного хідника, крекчучи, дерся нагору малий лисий чоловічок. Йому подав руку довготелесий рудий чолов'яга.
І от вони стали поруч...
Дядечко Медяник аж руки в боки взяв:
— Так це ви, Марко з Трохимом, правили нашою Марципанією?
— Таж я! — опустив очі лисий чоловічок.
— І я,— почухав потилицю довготелесий.
— А я все думав, куди це ви щезли... Очі б мої вас, ледацюг, не бачили! — сказав дядечко Медяник.— Напанувалися!
«Писань Марко і довготелесий Трохим втупились у підлогу.
Дядечко Медяник наказав:
— Беріть краще відра та йдіть у поле марципани полийте! Досить я вже на вас спину гнув! Досить і діти вас вихваляли! Навіть у країні чудес треба вміло господарювати...
І тут дядечко Медяник таємничо підморгнув дітям:
— У мене є для вас щось цікаве!
ДАРУНОК ДЯДЕЧКА МЕДЯНИКА
Дядечко вивів дітей з палацу і попрямував з ними веселою юрбою до круглої огорожі. Ви пам'ятаєте, що було за цією огорожею?