«Цей піджак личить мені,— вирішив він.— Ми одного кольору, і я майже непомітний на ньому!»
Того дня Реп'яшок був на роботі в конторі. При ньому підписували папери.
Він чув багато телефонних розмов про різні справи і навіть відвідав три засідання! А ввечері мама сплеснула руками:
Ой, лишенько мені! Де тільки мої мужчини бувають! Вчора син, а сьогодні чоловік у реп'яхах!
Але тато заперечив:
Я не байдикував, а займався своїми справами!
Однак мама не стала слухати татові виправдовування.
Зняла Реп'яшка з піджака і викинула його геть через вікно — аж у бур'яни.
Ще летячи у повітрі, Реп'яшок побачив знайомий пустир — Лопухи, Кропиву, каміння і того ж самого Рудого Пса.
Та хіба Реп'яшку цікаво було б на старому місці?
«Ой,— завмерло серце у Реп'яшка,— невже мені доведеться знов слухати набридлі сварки злої Кропиви з Лопухами й камінням?»
Та, на щастя, він упав на спину Рудого Пса.
Пес вибіг за ворота й весело загавкав на новий автомобіль. Пригоди Реп'яшка продовжувались!
ЇЖАЧОК І СОЛОВЕЙКО
Коли до лісу з вирію повернувся Соловейко, їжачок визирнув із своєї нірки під кущем глоду, чемно привітався і став чекати сутінок: він знав — увечері Соловейко неодмінно заспіває. І не ПОМИЛИВСЯ.
Сіло сонечко, і їжачок почув ніжну трель: — Тьох-тьох-тьох!
їжачок склав голочки, заплющив малі свої оченята і слухав, слухав...
А ніжні звуки змінювались дзвінкими, жалібні — радісними. Соловейко співав про те, в яких далеких краях він бував, як скучив за рідною землею, за своїм лісом, бо чужина — то завжди чужина.
Соловейко не замовкав ані на мить аж до ранку. І їжачок просидів під кущем теж до ранку, слухаючи лісового співака.
А перед сходом сонця до Соловейка прилетіла подруга, і вони почали мостити гніздо. Скоро там з'явилися зеленкуваті яєчка.
Гніздо висіло на кущі низько над землею. Проте солов'ї не боялися їжачка. їм подобалось, як він уночі шарудів торішнім листям, як форкав, шукаючи жучків собі на вечерю.
Тепер Соловейко вже не виспівував, бо народилися малі солов'ята. А їх треба було годувати, ловити комашок, дрібненьку гусінь.
Та якось налетів сильний вітер, гойднув куща, і одне Солов'ятко впало на землю в торішнє листя. Воно не забилося, ні! Йому навіть цікаво було під кущем. Солов'ятко лише дивувалось, чому так хвилюються мама й тато, а особливо коли поблизу з'явилась якась велика руда тварина. Солов'яткові ця тварина сподобалася, і воно свиснуло:
— Фі-ід! Ідіть сюди! Які ви гарні! Фі-ід!
Однак, мабуть, ні мамі з татом, ні їжачкові
та тварина не припала до душі. Бо Солов'ятко помітило, як їжачок згорнувся колобком, настовбурчив голочки і сердито форкнув:
— Іди звідси геть, хитра Лисице! Я наскрізь проштрикну тебе оцими голками!
— Но-но! — дзявкнула Лисиця.— Радій, що сита зараз. Бо з'їла б не тільки оце Солов'ятко! Я знаю, в тебе на животі немає голочок...
— Все одно я тебе не боюсь! — скрикнув їжачок.— І це Солов'ятко не для тебе!
Лисиця скривилася:
— Начувайся, їжаче! Знай, колись я ще завітаю до вашого лісу!
Солов'ятко зростало на землі. їжачок склав із сухого листя йому м'якеньку перину. Вони швидко подружилися. Мама й тато приносили Солов'яткові ягідки, а їжачок — жучків. їжачок навіть підходити нікому не дозволяв близько до Солов'ятка — ні зайцям, ні білочкам, ані бобрам, щоб випадком хтось не скривдив пташеня.
І вдячне Солов'ятко наспівувало їжачкові найкращих пісеньок, яких чуло від тата. А тато сідав на гілку і пильно слухав.
— Ні, синку, оцю пісеньку треба співати не «тьох-тьох-тьох, віть-віть-віть!», а «віть-віть- віть, тьох-тьох-тьох!» Чуєш, так набагато краще!
— Чую, тату, чую! — погоджувалося Солов'ятко і виспівувало для їжачка пісеньку так гарно, як тільки вміло.
А дні минали, і Солов'ятко навчилося не тільки співати, а й літати.
Поблизу куща глоду росла мала сосонка. Солов'яткові вона дуже подобалась:
— Сосонка подібна до тебе! -^схвильовано сказало воно їжачкові.— Така ж колюча, але добра й ніжна!*
Солов'ятко злітало на сосончину гілочку й питало:
— Що заспівати тобі, їжачку?
їжачок сідав зручніше під кущем і казав:
— Коли твоя ласка, оцю: «Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!»
Вже вечори похолоднішали, вже зелене листячко поруділо. Солов'їна сім'я пристала до великого пташиного гурту.
— До побачення, їжачку! — гукнули солов'ї.— Ми летимо у вирій, до теплих країв, бо вже скоро зима.
— На ту весну я заспіваю тобі ще кращих пісень! — пообіцяло Солов'ятко.
Непрохана сльозинка скотилася в їжачка з очей.
Він ще довго стояв під кущем і махав солов'ям лапкою, хоч і не бачив їх, бо трошки короткозорий був...
У лісі все холоднішало. Але було якось незвичайно сухо. І найменшого дощику не випало.
— Біда буде, буде біда! — скрекотала Сорока.