I збагне людина вмить,
Як їй буть i що робить.
*Твiй Якоб*
-- Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь. -- Але мораль небезпечна.
-- Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь. -- Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!
Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долiшня бабуся надряпала там угорi: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".
Дiдусiв вiрш був такий:
Часто, люба, роблять люди
Необачнi вчинки всюди.
Гнiв хай тi лиш викликають,
Що зi злостi виникають.
Я ж зробив це ненароком -
Тож поглянь ласкавим оком.
-- Чу-до-во, Якобе! -- сказав прадiдусь. -- Добрий вiрш i добра мораль!
-- Ш-ш! -- вигукнув я раптом. -- Я щось чую!
I справдi -- зi сходiв почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, i, поки хтось наближався до дверей через сiни, долiшнiй дiдусь хутенько вiднiс вазу назад на жардиньєрку.
Коли долiшня бабуся зi своїми кросенцями ввiйшла до Пташиної кiмнати, на столi лежала тiльки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помiтила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
-- Якобе, -- сказала бабуся, -- ляж зараз поспи! Ти ж сьогоднi встав о четвертiй!
-- Так, Анно, зараз ляжу.
Вiн хутенько допив свiй грог i вийшов, моргнувши нам через плече.
-- Доброго сну, -- сказали ми.
Долiшня бабуся сiла в крiсло-гойдалку бiля вiкна -- видно, хотiла погомонiти з нами. Але я помiтив, що прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу.
Тому я сказав:
-- Ох, який цiкавий той "Альбом з iсторiї Нiмеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
-- Тiльки до половини? А що ж ви робили нагорi цiлий ранок?
-- Розмовляли, Анно, -- пояснив прадiдусь. -- Коли читаєш i дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми пiдемо передивимось i другу половину?
-- Так, так, прадiдусю! -- вигукнув я зрадiло. (Насправдi я радiв не альбомовi, а вiршуванню.)
Ми знов виманили в долiшньої бабусi дозвiл пiти на горище й скоро, як уранцi, всiлись пiд скiсною стiною з брусiв i цегли. Але цього разу ми не розказували оповiдок, а вiршували.
У прадiдуся виникла одна химерна думка. Вiн лукаво пiдморгнув менi й сказав:
-- Давай спробуємо довести, що поет -- це творець! Зробiмо з нiчого щось!
-- А як же ми це зробимо?
-- А так, що надамо значення словам, якi нiчого не означають! Наприклад, вiзьмiмо слова "нiякий" i "нiхто" й удаваймо, нiби так звуть двох живих людей.
-- О, як цiкаво!
-- По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
-- Придумав заголовок: "Королiвство Нiде"!
-- Чудово! То зразу й починай!
-- Але ж тут нема дошки!
-- Лишенько! Кепськi справи. Але ж диви, он лежить цiла купа дощок!
-- Так то ж дошки з лiжка!
-- Ну то й що? Напишемо на верхньому боцi. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й менi! Я складу вiрша зi словами "десь так".
Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:
Замок Десьтак
Старенький замочок Десьтак -
Мiж Римом i Берлiном.
Його не видно аж нiяк:
Кругом густi ялини.
На вежi -- флюгер, що сяга
Десь так пiд самi хмари.
Зi стайнi коней вибiга