"То чому ж не зосталася?" -- спитав Йонатан.
"Бо так не годиться, -- вiдповiла Гiнтьє. -- Якби вона була твоєю дружиною, тодi б могла й зостатись, а так..."
"То, може, вона б i захотiла стати моєю дружиною?" -- вигукнув Йонатан спантеличено.
"А ти хiба не питав її про це?
"Нi, Гiнтьє, нi!"
"Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вiтрилом! Баран, недотепа, телепень!"
Поки Гiнтьє за звичкою бурчала, Йонатан збiгав до швагра, взяв у нього ключа вiд повiтки, побiг туди й узяв там стерно вiд човна, прибiг на берег i сам зiпхнув важкого човна у воду. Потiм пiдняв усi вiтрила й поплив навздогiн за Перке та її братом.
Десь через годину вiн побачив їхнього човна, а через двi години й вони помiтили його в зорову трубу i спустили вiтрила. А ще за пiвгодини Йонатанiв човен iз хлюпотом пiдплив борт у борт до їхнього i вони зчалили обидва човни линвами.
I зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, вiд хвилювання знову заїкаючись:
"П-п-перке, т-ти п-пiдеш за мене за-за-за-замiж?"
Дiвчина побiлiла на обличчi, як вiтрило їхнього човна, й вiдповiла, на жаль, теж почавши заїкатись:
"П-п-пiду, Йо-йо-йонатане!"
Брат Перке реготав до слiз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.
Згодом, одружившись, вони бiльше нiколи не заїкались i не кульгали, й дiти їхнi, семеро хлопцiв та чотири дiвчини, теж усi були здоровi й дужi. Тiльки прiзвисько "Кульги" лишилось на островi за всiєю родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
Прадiдусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, i нарештi сказав:
-- Тепер ти знаєш, чому Крiшон, що для нього я оце вирiзаю поплавцi, прозивається Кульга: по своєму дiдовi Йонатановi.
-- А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав i кульгати?
-- Розумне запитання, Хлопчачок! -- сказав прадiдусь. -- У ньому -- вся мораль моєї оповiдки.
-- А чому?
-- Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить i взагалi поводиться. Спочатку Йонатан був несмiливий та сором'язливий i тiльки через це кульгав та заїкався. А коли вiн позбувся несмiливостi, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здоровi. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачi. У кожного своя мова, так, як i погляд та хода. Оце i є мораль нашої оповiдки.
-- Прадiдусю! Може, тепер повiршуємо? -- спитав я.
-- Давай повiршуємо. Але в мене зринула одна думка. Iсторiя з Йонатаном, як щойно пояснив я тобi, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповiдатимемо оповiдки й складатимемо вiршi тiльки про мову?
-- О-о-ох! -- зiтхнув я. -- Так це ж нудота. Як граматика в школi.
-- Чого б то? Невже оповiдка про Йонатана Бродерса була нудна?
-- Нi, прадiдусю, нi!
-- От бач, про що ж тодi суперечка? То вирiшили: про мову?
-- Вирiшено! -- погодивсь я.
I ми почали готуватися до складання вiршiв. Тобто пiднялися в токарню, до Шкiряної Лiзбет, узяли по сосновiй дошцi й по товстому теслярському олiвцю i сiли в рiзних кутках, щоб не пiдглядати один у одного.
-- Якi вiршi складатимемо? -- спитав зi свого кутка прадiдусь.
-- Абетковi, -- зразу вiдповiв я.
Вiн погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка -- це нiби коробка iграшкових кубикiв, iз яких складаються слова. Тому якраз до речi було на початку тижня складати абетковi вiршi.
Такi вiршi ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тiльки придумати назву: про що будуть вiршi.
Прадiдусь сказав:
-- Я звiршую "Чоловiчу абетку" на хитромудрий лад.
-- Гаразд, -- вiдповiв я. -- А я -- "Жiночу абетку", але на простий лад.
-- Згода!
I ми заходилися вiршувати.
Прадiдусь умiв це робити краще за мене. Та вiн узявся за вiрш на хитромудрий лад, а я -- на простий, i впорались ми майже одночасно.
Кинули жеребок, кому читати першому, i я виграв. Отож я й прочитав iз соснової дошки свою "Жiночу абетку".
Жiноча абетка
А, Бе, Ве -- прекраснi дами,
Гарне в кожної iм'я.
Цiлий вiк у дружбi з нами
Вся абетка з А до Я.
Альма, Берта, Вiолета,
Як ви знаєте, мабуть, -
Доньки славного поета,
Що у Гамбурзi живуть.
Гертi, Дорi, Ельзi, Євi,