"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" -- подумав я.
-- Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...
Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище -- запросити долiшню бабусю.
Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.
-- Диви, -- сказав менi Джоннi, -- на дошках щось написане!
-- Де? -- збентежено спитав я.
-- А он на носi!
I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!
-- Ах ви ж пiрати! -- гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.
-- Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки! -- закричав я. -Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!
-- Та не гарячкуй, -- засмiявся дядько Гаррi. -- Нам бабуся дозволила.
-- Як вона могла! -- закричав я ще нестямнiше.
Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:
-- Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!
I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.
Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.
Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.
Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:
-- Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?
-- Та йду вже, -- вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.
I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.
Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?
-- Навряд чи дуже багато, прадiдусю!
-- Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.
-- Так, тi моряки наробили нам лиха! -- сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.
-- Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, -- сказав прадiд. -- Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!
-- Зосталися тiльки двi чистi!
-- От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!
Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.
-- О, Хлопчак, -- сказав прадiдусь нарештi, -- тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?
-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.
-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?
-- Аякже.
-- Ну що ж, тодi слухай!
Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву
Серед жукiв мав славу
Нiкчеми iз нiкчем.
I в будень, i в недiлю
Валявся вiн без дiла
Де-небудь пiд кущем.
Усi жуки путящi,
Поряднi, роботящi,
Й знайомi, i рiдня,
Говорячи про нього -
Матеуса дурного, -
Смiялися щодня.