Наполеон здобув пiвсвiту,
Та росiян не змiг скорити.
Омар Хайям рядки свої
Назвав по-перськи "рубаї".
Перро-француз писав казки,
Їх досi люблять малюки.
Ростан Едмон, окрiм "Орляти",
Ще й iнших п'єс створив багато.
Сiндбад, що плавав довго в морi,
Зазнав пригод багато й горя.
Тутанхамон був фараон,
В Єгиптi мав державу й трон.
Улiсс (чи Одiссей), згадай,
Старим вернувся в рiдний край.
Франклiн уславивсь на весь свiт -
Придумав вiн громовiдвiд.
Харон, як вiрити поету,
Возив померлих через Лету.
Церера -- то була богиня,
Вона -- мала планета нинi.
Чайковський музику писав,
Та музика -- сама краса!
Шаляпiну, спiвцю й артисту,
Всi знають, вистачає хисту.
Юпiтера за бога мали,
Планету потiм так назвали.
Ягайло був литовський князь,
Що в битвах побував не раз.
Я вже хотiв заплескати в долонi, коли ми почули знадвору:
-- Кава холоне!
-- Бабуся кличе! -- сказав прадiдусь. -- Вона дожидає нас iз гарячими булочками. Ходiмо!
Ми взяли кожен свою дошку пiд пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкiрянiй Лiзбет "до побачення" й пiшли в дiм, де горiшня бабуся на мою честь подала каву в кiмнатi. Гарячi булочки пахли розкiшно. Та перше нiж допастися до них, я прочитав бабусi обидва вiршi й пояснив їй, чому такi абетковi вiршi особливо важкi для складання. Та вона тiльки сказала:
-- Їж i пий, а то булочки вихолонуть.
А тодi обережно взяла обидвi дошки й винесла в сiни.
-- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- вона зовсiм не знається на поезiї. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.
-- Нiчого, ще навчиться, -- заспокоїв я його й заходився їсти.
Пiсля кави, коли горiшня бабуся пiшла до себе в кухню, ми взяли дошки пiд пахви, гукнули бабусi, що булочки були дуже смачнi, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадiдусь був дивно мовчазний. Крiм того, вiн примружував очi та випинав нижню губу. З цього я побачив, що вiн придумує якусь нову оповiдку. I справдi -- тiльки-но ми зайшли до вершiвнi, як вiн сказав:
-- Сiдай. Зараз я тобi розкажу ще одну оповiдку. Я сiв на корковi пластини, а прадiдусь примостився на вершi й почав таку оповiдку:
"СI" та "ЙО",
або ЧУДОВI ДНI НЕАПОЛЯ
Ця пригода сталася понад сто рокiв тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крiм того, розповiдав її моряк. А моряки, як вiдомо, не брешуть нiколи чи майже нiколи.
Отже: понад сто рокiв тому жив у Гамбурзi хлопець на iм'я Андреас. Вiн був великий мастак латати вiтрила, найкращий в усьому портовому мiстi. Тому його залюбки брали в плавання на великi трищогловi кораблi. На тих кораблях вiн не мав iншої роботи, як латати вiтрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й бiльше в чужоземнiй гаванi, Андреас мiг сходити на берег i роздивлятись там усе досхочу.
Якось вiн поплив на вiтрильнику "Любонька" до Неаполя. Вiтер був ходовий, днi погожi. Тiльки на широтi Бiскайської затоки попали в шторм, i Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, вiд чого в нього лишився шрам на лiвiй щоцi.
Коли вони через тиждень увiйшли до неапольської гаванi, капiтан Карстен Петерсен сказав молодому латальниковi вiтрил:
"Ми простоїмо тут два тижнi, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполiтанському королiвству".
"Гаразд!" -- вiдповiв Андреас, узяв свою матроську торбу, в якiй зберiгав сувенiри з багатьох рейсiв, i зiйшов на берег.
Коли вiн вийшов на площу, яка називається П'яцца Вiтторiя, то побачив там силу людей, що, за iталiйським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталi богинi квiтiв Флори стояв якийсь чоловiк у розкiшному барвистому мундирi й щось кричав до тих людей по-iталiйському.
Андреас пропхався крiзь натовп аж до статуї, бо хотiв краще роздивитися пишно вбраного чоловiка. Ну, й випробувати, чи зрозумiють його самого, коли вiн заговорить по-iталiйському. Бо вiн знав двоє iталiйських слiв. Одне слово -- "сi", що означає "так", а друге -"йо", що означає "я".
Андреас дочекався слушної митi, й коли чоловiк на п'єдесталi неначе запитав щось таке, на що нiхто не мiг вiдповiсти, голосно гукнув: "Йо!"