Колись папугу навчили
"На добранiч!" гукати щосили.
Тепер вiн, коли свiтає,
Також "На добранiч!" гукає.
-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.
Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав:
-- Твiй друг Геннiнг прийшов. Iди до нього, тiльки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!
Я пообiцяв прийти вчасно й вибiг надвiр. А прадiдусь гукнув услiд менi:
-- Завтра я розкажу тобi оповiдку про байбачка Максика!
-- Добре, прадiдусю! -- гукнув я у вiдповiдь. А тодi вибiг до Геннiнга, що хотiв погратися зi мною в Колумба у котромусь iз човнiв на березi.
Звичайно, на вечерю я запiзнився, ще й дуже. Але горiшня бабуся нiтрохи не сердилась. Того вечора вона взагалi була дуже лагiдна й трошечки замислена. Тому менi було дозволено пiзнiше лягти спати та ще й погортати в лiжку чотири дiдовi "Моряцькi щорiчники", в яких друкують усякi оповiдки та репортажi про мореплавство. Аж о десятiй годинi бабуся пiднялась нагору вимкнути свiтло. I спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".
Я вiдповiв:
-- "Уроки", бабусю!
Вона трохи подумала й сказала:
-- "Уроки" пiдiйде. Спи солодко, Хлопчак!
-- На добранiч, бабусю! Ти що, теж вiршi складаєш?
-- Ет, не вигадуй! Ще цього менi бракувало! Лягай i спи!
Грюк! Вона зачинила дверi й погупала до своєї спальнi. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.
ДЕНЬ ДРУГИЙ,
коли я познайомлю вас iз Джоннi-Свистуном,
моєю долiшньою бабусею та долiшнiм дiдусем
i собакою Ураксом.
На прикладi байбака й тарганiв показуємо,
що слова -- це одежа, в яку вбирають свiт.
Цього дня було складено два
найхитромудрiшi в свiтi абетковi вiршi.
Тут-таки оповiдається про пташину кiмнату,
комiрчину на горищi та тришаровий пудинг.
Уранцi прадiдусь прийшов розбудити мене. Насупившись, вiн сказав:
-- Нiзащо не можу пригадати, яку оповiдку хотiв розказати тобi сьогоднi.
-- Про байбачка Максика, прадiдусю!
-- Так, справдi!
Прадiдусеве обличчя прояснiло, вiн примружив очi, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькi щорiчники", що лежали на нiчному столику, й нарештi сказав:
-- Розповiм краще зараз, а то знов забуду.
-- Але ж горiшня бабуся чекає нас до снiданку!
-- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слiд i слухай!
Я скрутив подушку, пiдмостив пiд спину, гарненько зiперся на неї, а прадiдусь сiв на краєчок лiжка й почав свою оповiдку.
БАЙБАЧОК МАКСИК
Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.
Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.
Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"
"Невже ти не знаєш, що це снiг? -- здивувалася бiлочка. -- Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".
"Кумедiя! -- вiдказав Максик. -- А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.
Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.
"Що таке, Карло? -- спитав байбачок. -- Чого ти так стогнеш?"
"Ох, ох, ох! -- зiтхнула сарна. -- Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"
"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.
"Ти що, дурний? Таке питаєш! -- здивувалася Карла. -- Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"
"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.