з'ясовуємо, як важливо дивитися у вiчi небезпецi,
й показуємо першого свого справжнього героя,
а я несамохiть пiдслуховую,
як двi бабусi читають одну баладу;
закiнчується цей день трохи сумно.
Другого дня було холодно. Мороз розмалював вiкна бiлими квiтами. Я вмився в холоднiй спальнi -- злегенька повезькав по обличчi мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, -- адже вони сьогоднi вирушали до Гамбурга. Мабуть, горiшня бабуся знов надавала їм стiльки харчiв, що вистачило б на дорогу до Пiвденної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й снiданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тодi чотирнадцятирiчним хлопцем, що мiг простiсiнько вм'яти за обiдом вiсiм смажених камбал. Ще й цiлу гору картопляного салату на додачу.)
Добре спочивши вночi й гарненько поснiдавши вранцi, ми, два скалiчiлi поети, знову побралися на горище. Сьогоднi наша ощадлива горiшня бабуся натопила тiльки в прадiдусевiй кiмнатцi, з вiкна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крiсло, чи вкорочена канапка), на нiй ти напiвсидiв-напiвлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав менi до вподоби -- через мою хвору ногу -- i я зразу взяв його у своє володiння. Прадiдусь розташувався по другий бiк столу в своєму крiслi на колесах. У кiмнатцi було тепло й затишно. I мимоволi на тебе спадав баладний настрiй.
"Моряцький щорiчник" iз своїм вiршем на зворотi обкладинки я заздалегiдь поклав на столi. Тепер я перевернув його вiршем догори й сказав.
-- Дивiться, прадiдусю, що я написав уночi.
Прадiдусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:
-- Коли ти гадаєш, що хтось iнший учора вночi не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.
Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишенi штанiв порожню паперову торбину, списану з обох бокiв, i сказав:
-- Осьде моя нiчна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото свiтляки. Ану ж, чи не поблiднуть нашi рими вдень. Ти читатимеш перший?
Я сказав:
-- Гаразд.
I прочитав свого вiрша з обкладинки "Моряцького щорiчника":
Балада про Генрi
та вiсiмнадцять тiток
Генрi мав їх вiсiмнадцять.
-- Вiсiмнадцять?! Ви скажiть!
Через те було, признаться,
Дуже Генрi сумно жить.
Ледве сонце зайнялось:
"Генрi! Генрi!" -- Й почалось.
Генрi вранцi йде до школи -
I тiтки за ним рядком.
Вийде грати у футбола -
Всi тiтки бiжать слiдком.
Влучать Генрi по ногах -
Всi тiтки вереснуть: -- Ах!
Мiг би Генрi їздить скачки,
Мати коней вороних,
Бо тiтки його багачки, -
Та втомився вiн од них.
(Ще й купили наперед
Сто один велосипед!)
Так проживши вiсiмнадцять,
Генрi взяв i з дому втiк.
Час настав тiткам дiзнаться,
То зчинили гвалт i крик.
Пролили такого слiз -
З головою б Генрi влiз!
-- I чого вiн нас покинув
Та й подався, де не слiд!
Пiд таку лиху годину,
Без пальта i без чобiт!
Вже, мабуть, десь там охрип!
Принесе додому грип!
Але Генрi не вертався, -