I досi там живе!
Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.
-- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?
-- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?
Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:
Ведмiдь та бiлочка
Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь
Був зовсiм не зухвалець,
Та примудрився наступить
Вiн бiлочцi на палець.
Не мовив, як звичай велить:
-- Даруй, ласкава панi! -
Не диво! Це ж тобi ведмiдь -
Манери в них поганi.
Хоч смiйся тут, хоч голоси...
Та бiлочка: -- Стривай-но!
Ану вернись i попроси
Пробачення негайно!
Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь
Об кучеряву тую
I до маленької нагнувсь:
-- Як кажете? Не чую!
А бiлка, не шукавши слiв,
Знов голосок пiдносить:
-- Той, хто на ногу наступив,
Пробачення хай просить!
Нехай ти дужий колодiй,
Мене тобi й не видко, -
Такi манери, пане мiй, -
Це, знаєш, просто бридко!
Отак у лiсi на валу
Стояла бiлка боса
I лапку тицяла малу
Бурмиловi пiд носа.
Бурмило бiлки не жене,
Оторопiвши з дива,
Та як ревне: -- Прости мене,
Сусiдко милостива!
А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -
Вiдказує поважно. -
Та не забудь -- на другий раз
Дивись кругом уважно!
-- Та не забуду! -- їй ведмiдь
Сказав iз смiхом дружнiм.
Той i ведмедика навчить,
Хто вмiє бути мужнiм!
Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:
-- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?
-- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.