Епiтафiя можновладцевi
Епiтафiя маляревi
Балада про короля та дiвчинку
Балада про герцога Оскара Великого
Балада про Геракла та двох сестер
Iсторiя каменя спотикання
Як дика льоха здобула право на пам'ятник
Монета з головою Нерона
Дзвонар i генерал
Рiзник i три пари няньок
СУБОТА
Казка про обдуреного Лускуна
Розповiдь Гаспара Ленцеро
Вiллi-Тримайсь. Балада
Балада про Геракла й лань
Оповiдка дядька Гаррi
НЕДIЛЯ
Меч Зiгфрiда
Юний Зiгфрiд
Балада про Геракла та райськi яблука
Оповiдка про старенького омара
Оповiдка про хлопчика ______________________________________________________________________
ПОНЕДIЛОК,
у який я, скалiчiвши на одну ногу, перебираюся
до свого скалiчiлого на обидвi ноги прадiдуся;
цього дня згадано про любий господиням
хатнiй лад i про поетичний нелад;
розказано про те, як боязкий Ян Янсен
зумiв повестися героїчно;
доведено на прикладi одного рицаря,
що й сотня трупiв ще не є свiдченням героїзму,
показано, як добре можна використати
зворотний бiк шпалер.
Коли менi було чотирнадцять рокiв, прадiдусевi минуло вiсiмдесят дев'ять. Та вiн був ще мiцний тiлом i бадьорий духом. Улiтку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонiв там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав сiтi або вирiзував поплавцi до линв, на яких спускають у море вершi -- ловити омарiв.
Та невдовзi пiсля того як йому минуло вiсiмдесят дев'ять (народився прадiдусь у жовтнi), з ним стався удар -- як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадiдуся (наш старий був, нiвроку, мiцненький), проте на два мiсяцi прикував до лiжка. А коли прадiдусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.
Через те йому купили крiсло на колесах.
Спочатку прадiдусь на чiм свiт лаяв те "трикляте покотьоло", однак iз часом воно дедалi дужче припадало йому до смаку. Незабаром вiн уже ганяв у своєму крiслi на колесах по всьому помешканню.
Та це зовсiм не припало до смаку моїй бабусi, в якої вiн жив. Тому вона взяла собi до помочi мене, -- сказати б, як гамiвний засiб для "цього колiщатого дiдугана". Бо я був, по-перше, прадiдусiв улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтвi розповiдi й вiршування.
Крiм того, в мене саме тодi наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тiснi черевики), я не ходив до школи й мiг цiлком присвятити себе прадiдусевi.
Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорi, на скелястiй частинi Гельголанду. Тому її ми прозвали горiшньою бабусею. А другу, ту, що жила пiд горою, в долинi, прозивали, звiсно, долiшньою бабусею.
Я перебрався до горiшньої бабусi в груднi. Днiв за два перед тим вона прийшла до нас i сказала моїй матерi, що Великий Хлопчак iз своїм крiслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далi, то ще, гляди, доведеться чiпляти по всьому помешканню дорожнi знаки.
-- Пошлiть-но ви йому Малого Хлопчака, -- сказала вона наостанку. -- Тодi вони собi вдвох вiршуватимуть, i в господi знов настане спокiй.
(Великий Хлопчак -- то був не хто iнший, як прадiдусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, -- я. Так нас прозивали.)
Тож однiєї ясної холодної недiлi я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й вiн, вiтаючись, змовницьки пiдморгнув до мене.
-- Жiнотi хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повiршували, -сказав вiн. -- То що, зробимо їм таку приємнiсть?
-- Звичайно, -- вiдповiв я.
-- А коли це ми востаннє вiршували й придумували оповiдки?
-- Та ми ж часто вiршуємо, прадiдусю!
-- Нi, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє вiршували по-справжньому?