-- Мм... так... -- I замовк. Десь аж за добру хвилину вiн пiдкреслено тихо додав: -- Така саморекомендацiя стратенця-розбiйника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбiйникiв. I справдi: здається, що твiй розбiйник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Вiн знає, що смерть може спiткати його в будь-яку хвилину. I коли вона приходить насправдi, тодi вiн просто програв гру. Вiн помирає як гравець, а не як герой.
-- Але ж хiба не героїзм -- веселим iти на страту?
-- Це -- хто як цiнує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нiчого не варте, той i своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вiршi виказав куди бiльше справжнього героїзму в своїй непокiрнiй пiснi, нiж твiй розбiйник у своїй зневажливiй.
-- Який селянин, прадiдусю?
-- Селянин-крiпак iз давнини, що повстав проти своїх панiв на захист своїх прав. У мене вiн пiд шибеницею спiває пiсню непокори гнобителям. Ось послухай.
Прадiдусь начепив окуляри, якi перед тим вертiв у руках, i прочитав:
Пiсня крiпака пiд шибеницею
То як, панове? Тут менi
Ще й пiсню заспiвати?
Та в крiпакiв такi пiснi, -
Вам краще б не чувати!
Мене ви вiшаєте, так?
Я муляю вам очi?
То хай же знає з вас усяк,
Що й сам я вмерти хочу!
Хай краще стане серце враз,
Нехай цю мить я згину,
Анiж, працюючи на вас,
До скону гнути спину!
Тихiш, панове, не кричiть!
Змогли ви все зажерти.
Та вас хiба крiпак навчить,
Як треба гiдно вмерти.
Давайте ж вiшайте мене!
Прощай, життя обдерте!
Прощай, крiпацтво навiсне!
Здоров, бабуню-смерте!
Я хотiв був сказати, що селянин, по-моєму, справжнiй герой, але прадiдусь озвався перший:
-- Героїзм вимiрюється й часом та обставинами. За часiв крiпацтва селянина-бунтiвника могли й помилувати, якщо перед лицем смертi вiн на колiнах благав милосердя в свого пана. Але моєму селяниновi воля дорожча за пiдневiльне життя. У нього ж, певне, були жiнка й дiти. Однак у своїй пiснi вiн не просить милостi, а називає кривду кривдою i за це приймає смерть. Це пiсня героя. У нiй є гумор -- гiркiший вiд полину! Панам навряд чи було смiшно.
-- То, може, це взагалi гумор без смiху, прадiдусю?
-- Просто смiх тут особливий, Хлопчачок. Вiн нiби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей смiх рятує стратенця вiд зашморгу. Ось як у моїй баладi про гусака й лисицю, хоча в нiй, мiж iншим, нема нiякої шибеницi.
-- А я цей вiрш знаю?
-- Я тобi його розказував рокiв кiлька тому, Хлопчачок. А сьогоднi вiн нам дуже до речi, то я розкажу його ще раз.
Прадiдусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тодi розповiв напам'ять:
Балада про мудрого гусака
Хап лисиця гусака!
I не встигла сiсти:
-- Слухай, кумцю, рiч така:
Мушу тебе з'їсти!
-- Вже ж не як, уже ж не як! -
Вiн мов пробудився. -
Я ж i сам подумав так,
То й не боронився!
Нащо сльози, нащо страх?
Будь, що має бути!
Тiльки знай, що в гусаках
Трохи є отрути.
В нас вона -- в якого де:
Чи в стегнi, чи в спинцi.