Що в самiй печiнцi.
А отрута -- рiч така,
Що не пахне жартом!
То ж бо їсти гусака
Зопалу не варто.
Бо отруту проковтнеш -
То погана штука:
Так вiдразу i помреш
У великих муках!
В мене в шиї, далебi...
В шиї, ну скажи ти!..
Ой, боюся, що тобi
Вже не довго жити!
Чи тобi не палить лоб?
Не стрiляє в вусi?..
(Та воно таки було б,
Звiсно, й по заслузi!)
Ну, тут лоба мац кума:
"Господи! Одначе...
Щось у мене недарма
Лоб такий гарячий!
Та воно це рiч така...
Ще не пiзно, може?..
Геть поганця гусака!"
-- Йди собi, небоже!
Та й пустила. А гусак,
Як вiдбiг далеко,
Закричав до лиски так,
(Вiдiтхнувши легко):
-- В нас отрути не бува,
Я сказав дурницю!
Мудра в мене голова -
Обдурив лисицю!
Коли прадiдусь закiнчив, я засмiявся, але сказав, що гусак, по-моєму, нiякий не герой. Вiн просто рятував своє життя та й годi.
-- Овва, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь. -- А вiн же виявив гумор стратенця! Бо хто вiч-на-вiч зi смертю не нiмiє з переляку, а лишається мудрим, красномовним i кмiтливим, той таки має чуття гумору. I навiть має в собi дещо героїчне. Героїзм узагалi часто народжується на межi помiж життям i смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужностi, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик iз годинником у старовиннiй жартiвливiй пiсеньцi.
-- А я її й не знаю, прадiдусю!
-- Правда, правда! -- сказав старий. -- Ти її не знаєш, її спiвали ще за тих часiв, коли з'явилися першi наручнi годинники. Тодi її спiвали всi, а тепер забули. Я й сам iнодi забуваю, що ти на сiмдесят п'ять рокiв молодший за мене.
-- Ви менi заспiваєте цю пiсеньку, еге ж, прадiдусю?
-- Спробую, Хлопчачок.
Прадiдусь прокашлявся i справдi заспiвав:
Пiсенька про кабанчика
з годинником на нiжцi
Малий кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)
Як десь ще, то надiва
Годинничок наручний.
Коло рiзницької, бува,
Як бува, як бува, -
На свiй годинничок кива: