-- Кiнець кiнцем, завжди перемагають крутi!
-- Нi, люба моя! -- виправив її мiський голова. -- Ти повторюєш Жовтянiцлерову помилку. Той вважав крутих найгiршими, а ти вважаєш їх найкращими. I те й те -- хибне. Не забувай, що Жовтянiцлера зiпхнуло з балкона сире яйце. Не крутi перемогли, люба моя, а добрий розум i терпiння.
I це найкращi слова з усiх, якими можна закiнчити оповiдку.
Поки прадiдусь розповiдав, у кiмнатцi зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й пiдкинути в грубку вугiлля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотiв скористатися з паузи, та прадiдусь не дав.
-- Лежи, Хлопчачок, -- сказав вiн. -- Я сам пiдкину в грубку, просто з крiсла. У мене вже є певний досвiд.
Вiн i справдi пiд'їхав до грубки й, пiдводячись iз крiсла, пiдсипав вугiлля. Тодi обтрусив руки, знову пiд'їхав до столу й запитав:
-- То ти знайшов героя в цiй яєчнiй оповiдцi?
-- Мабуть, начальник полiцiї? Бо вiн скинув Жовтянiцлера з балкона, еге ж, прадiдусю?
-- Вiн таки зумiв скористатися зi слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що вiн побачив, як багато прихильникiв стало в крутих? По сутi, всi крутi поводилися добре -- не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитнiсть -- героїчна риса.
-- А добре чи нi, що цього Жовтянiцлера вбили, прадiдусю? Хоч вiн нiбито просто яйце... Але ж насправдi це вбивство.
-- Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: "Заженiмо їх у рай!", то в них i на язицi й на думцi було вбивство. Якби Жовтянiцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.
-- А хiба не могло статися iнакше, прадiдусю? Хiба вбивство Жовтянiцлера не могло пiдбурити зiпсованих i собi вбивати?
-- Правда, Хлопчачок, правда. I так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповiдку й таким чином. Але ж автор -- я. А я волiю показувати дурiсть, проте вкiнцi в мене перемагає здоровий глузд, бо менi хочеться випередити безглузду дiйснiсть.
-- То ви ще нiколи не придумали такої оповiдки, щоб там перемогла дурiсть, прадiдусю?
-- Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тiльки один свiй вiрш, у якому покарано смертю ретельнiсть. Таку ретельнiсть, яку я назвав би дурiстю. Хочеш послухати?
-- Авжеж!
Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тодi розказав напам'ять:
Пiсня про бравого солдата
Як був собi солдат -
Простацька голова.
Вiн мав рушницю i мундир
I крокував -- раз-два!
З вiйною той солдат
Проходив хтозна й де:
В Угорщинi, Iталiї,
Голландiї й те де.
Майорових чобiт
Вiн доглядав як слiд
В Тiролi, Польщi, Данiї, -
Хiба маленький свiт?
У Францiї стояв
Солдатик наш, одначе
Вiн чистив, чистив чоботи,
Вiн Францiї не бачив.
Бувало, дiставав
Солдат, немов на смiх,
В обличчя тими чобiтьми,
Що то так чистив їх.
Тодi ставав солдат
У струнку й бубонiв:
-- Так точно, ваша милосте!
Змiнiть на ласку гнiв!..
...А дiвчина одна,
Чорнява й чарiвна:
-- Давай сховаю я тебе,
Поки гримить вiйна.
Але сказав солдат
Дiвчинi -- макiв цвiт:
-- Та я б раднiший, тiльки хто ж